відданістю, яка є найсильнішою між матір’ю та дитиною. Як і будь-який інший ссавець, ми повністю запрограмовані для цього – і тілом, і розумом. У результаті ми ледве помічаємо ті щоденні зусилля, які робимо для нащадків, і жартуємо про те, як дорого нам коштують ці «кінцівки». Вочевидь, далекі родичі та чужаки надають менше допомоги, але задоволення, що лежить в основі цього процесу, залишається тим самим. Ця ідея представлена в «Роздумах» Марка Аврелія («…діяння, які відповідають природі, як-от допомога іншим, за своєю суттю є винагородою»){43}.
У фільмі «Кімната Марвіна» («Marvin’s Room», 1996) до Бессі (її зіграла Даян Кітон) приїздить її більш досвідчена сестра (Меріл Стріп). Бессі присвятила багато років піклуванню про батька та не отримувала жодної допомоги від сестри. Коли у фільмі вона розповідає Меріл Стріп, що відчуває та як їй пощастило мати батьків, які сповнили її життя любов’ю, сестра неправильно тлумачить її слова, сприймає все в егоцентричному ключі та відповідає: «Вони дуже тебе люблять!» Бессі виправляє її, кажучи: «Ні, я не це маю на увазі. Я хочу сказати, що щаслива від того, що можу когось так сильно любити». Альтруїзм може сповнювати нас щастям.
Це дивне уявлення про те, що альтруїзм повинен завдавати шкоди, спонукало Джорджа Прайса випробувати свої сили в надзвичайній самопожертві. Він думав, що не можна стати альтруїстом без страждань, і тому роздав усе своє майно та зневажив себе, аж доки не став нужденним. Він не усвідомлював, що нехтування собою є контрпродуктивним, про що добре знають активісти благодійного руху. Як і у випадку з кисневими масками в літаку, тут спершу потрібно допомогти собі, а потім піклуватися про когось іншого. Часто я замислююся над тим, звідки взагалі могло з’явитися це дивне уявлення про те, що альтруїзм повинен завдавати страждань. Це є абсолютно неприйнятним, наприклад, для буддизму, згідно з яким співчуття до інших повинно сповнювати нашу душу радістю. Цей ефект не обмежується лише саморефлексією дорослих, а спостерігається також у дітей раннього віку, які відчувають більше задоволення, коли пригощають інших, ніж тоді, коли самі ласують гостинцями{44}. Є також цікаві факти з дослідження людей, які піклуються про хворого чоловіка, дружину чи батька. Психолог Стефані Браун виявила, що ці піклувальники майже не помічають, чого коштує їм така відданість. Вони відчувають єдність зі своїм підопічним і отримують велике задоволення від того, що вони потрібні їм. Вони живуть довше, ніж ті люди, яким не потрібно доглядати за іншими.
Ґрунтуючись на власному досвіді, коли мені доводилося доглядати за дружиною, у той час як її життю загрожував рак молочної залози, я цілком погоджуюся з тим, що слово «жертва», хоч і вживається часто, не відображає головного. Немає нічого природнішого для нас, ніж турбота про тих, кого ми любимо. Черчленд точно помітила нерозривний зв’язок між турботою про власне тіло та піклуванням про дітей, близьких. Наш мозок створений
«Ніхто не втомлюється від допомоги та дії, які узгоджуються з нашою природою; допомога іншим є нашою власною винагородою. Як можна втомитися допомагати іншим, коли ми допомагаємо самим собі, коли робимо це?» (Marcus Aurelius (2002))
Lara Aknin et al. (2012).
