проблему. Більшість піддослідних швидко досягали стадії «морального ошелешення»: вони заповзято наполягали на тому, що поведінка неправильна, але не могли пояснити чому.
Гайдт дійшов висновку, що всі моральні рішення йдуть зсередини. Усе вирішують наші емоції, після чого розум з усіх сил намагається їх наздогнати. У приматі логіки з’явилася вибоїна, а «моральне почуття» Юма повернулося. Антропологи почали помічати в людей почуття справедливості по всьому світу, економісти виявили, що люди більше здатні до співпраці й альтруїзму, ніж це дозволяє теорія Homo economicus (людина економічна), експерименти з дітьми та приматами продемонстрували альтруїзм за відсутності стимулів: стверджувалося, що шестимісячні діти вже знають різницю між «добре» та «погано», а нейробіологи виявили, що наш мозок має вроджену здатність відчувати біль інших. Коло замкнулося в 2011 році, коли людей офіційно оголосили істотами, здатними до «надкооперування».
Кожне нове відкриття забивало цвях у труну «теорії лиску», аж доки загальна думка не розвернулася на 180 градусів. Зараз прийнято вважати, що наше тіло та розум створені так, щоб ми піклувалися одне про одного, і що люди мають природну схильність судити про інших у моральному плані. Замість того, щоб бути тонким шаром лиску, мораль іде зсередини. Це частина нашої біології – на користь цьому аргументу свідчать багато паралелей, виявлених у тварин. За кілька десятиліть ми пройшли шлях від закликів навчати дітей бути хорошими, оскільки наш вид нібито не має до цього природних нахилів, до консенсусу, що ми народжені бути добрими й що хороші хлопці – лідери еволюційного розвитку.
«Теорія лиску» була домінантним поглядом на людську природу. Вона стверджувала, що справжньої доброти або взагалі не існує, або це просто еволюційна помилка. Мораль вважалася тонким шаром лаку, що ледве здатен приховати нашу істинну сутність, яка є егоїстичною. Проте в останнє десятиліття «теорія лиску» не встояла перед переконливими доказами емпатії, альтруїзму та співпраці в людей та інших тварин.
Я щоразу бачу, наскільки радикально змінилося ставлення до цієї проблеми, коли зачитую публіці горезвісну заяву Ґіселіна, яка відправила мене колись до туалету: «Пошкрябайте “альтруїста” – і ви побачите, як із нього струменить лицемірство». Хоча я протягом десятиліть зачитував ці цинічні рядки під час лекцій, лише з 2005 року аудиторія стала зустрічати їх, голосно дивуючись і грубо регочучи, ніби це щось настільки обурливе, настільки відірване від їхнього самосприйняття, що вони не можуть повірити, ніби ці слова можна було сказати всерйоз. Невже в автора ніколи не було друга? Дружини, яка його кохала? Або хоча б собаки? Яке ж сумне життя він, мабуть, прожив! Коли я спостерігав за цією шокованою реакцією та за тим, наскільки вона є поширеною, то запитував себе: чи це моя аудиторія змінилася під дією нових доказів, чи все навпаки. А може, міняється Zeitgeist
