(великі та важкі) й екологічні умови (тропічний ліс) натякають на те, що горіхи розбивали не люди, а шимпанзе. Аналіз розкопок показує, що протягом тисяч років мавпи приносили з віддалених родовищ міцні камені, як-от граніт, щоб розбивати в лісі тверді горіхи. Сьогодні аналогічною технологією користуються західноафриканські шимпанзе.
Лише одна дата, замість того щоб відповзати назад, підсувається щоразу ближче й ближче. У першій половині попереднього століття еволюційні дерева, які зображали в підручниках, усе ще демонстрували людський родовід, який гордо й самостійно зростав протягом двадцяти п’яти мільйонів років.
Наша найближча сім’я об’єднує чотири великі мавпи (шимпанзе, бонобо, горил і орангутангів) і так званих менших мавп: гібонів і сіамангів. Порівняно з двома сотнями видів мавп і напівмавп для когорти приматів це зовсім крихітне сімейство. Звичайні мавпи зі своїми хвостами та довгими писками стоять від нас далі, ніж людиноподібні. Але це старе родове дерево, на якому ми були далеко від решти приматів, існувало недовго. Можливо, це передбачив ще Карл Лінней, коли виокремив людей в окремий рід – Homo. Історія свідчить, що шведський таксономіст сумнівався в нашому особливому статусі, але вирішив уникнути неприємностей із Ватиканом. За три століття по тому з’явилися кращі способи порівняння видів, ніж анатомічний, – аналіз білків крові та ДНК. Нові дані розмістили нас окремо від нижчих мавп, і ми потрапили всередину людиноподібних. Це було шоком, але з ДНК не посперечаєшся, бо вона дозволяє людям уникнути проблеми вибору тих рис, які їм хотілося б підкреслити. Ми маємо право вважати, що ходіння на двох ногах – це важлива риса, але якщо брати до уваги загальну картину природи, то це зовсім не так. Курчата теж вміють це робити. Порівняння ДНК ламає людські упередження. У родоводі, основою якого є дані ДНК, людство займає лише одну крихітну гілку серед багатьох, відгалузившись від людиноподібних мавп приблизно шість мільйонів років тому.
Якщо схрещення (наприклад, із неандертальцями) наприкінці цього шляху сприяло успіху нашого виду, то те саме могло відбутися й на його початку. ДНК людини та мавпи демонструють ознаки ранньої гібридизації.
До 1960-х років у людей була окрема гілка на еволюційному дереві, відмежована від мавп (ліворуч). Але дерево, складене на основі даних ДНК, розміщує нас ближче до шимпанзе (Ch) та бонобо (Во), ніж до горил (Go) й орангутангів (Or).
Після цього розділення наші предки, імовірно, продовжували повертатися до мавп так само, як сьогодні схрещуються грізлі та білі ведмеді або вовки та койоти. Деякі антропологи скептично ставляться до думки, що наші двоногі предки ще понад мільйон років продовжували спаровуватися з мавпами, які ходили на чотирьох ногах. Проте, як мені відомо, те, на скількох ногах ви ходите, мало свідчить про те, можете ви спаровуватися чи ні. Це змушує мене замислитися над ще більш дивним
