пахом нового покосу. Замість відкритості й ентузіазму[41] з’являються правила, обмежувальні історії з минулого, обурливі судження, і знижується наша здатність розв’язувати проблеми й ухвалювати рішення. Положення скутості не дає нам можливості бути спритними, коли ми маємо справу із життєвими стресами.
Принагідне використання методів брудера чи ботлера або почергове звертання до них від часу до часу не смертельне (зрештою, ця книжка – про спритність). Справді, іноді ці стратегії можуть бути оптимальними. Наприклад, якщо коханий нецеремонно кидає вас напередодні іспиту, щоби вступити до колегії адвокатів, варто такою прикрістю не перейматись і зосередитися на поточній меті. (До речі, якщо таке насправді сталось, я щиро вам співчуваю.)
А от коли ці стратегії використовують за умовчанням, що найчастіше трапляється, вони стають контрпродуктивними, даючи можливість гачку краще вас утримувати.
Ми рано навчаємося бути брудерами або ботлерами, і, якщо у вас є діти, варто зупинитися на мить і обміркувати зміст своїх розмов з ними.
Ненаписана книжка про стандарти емоційної поведінки[42] (і як реагувати на неї) містить те, що психологи називають правилами вияву. «Дорослі хлопчики не плачуть» і «Ми тут не гніваємося. Йди до своєї кімнати й прийдеш, коли на обличчі буде усмішка» – приклади навчання правил вияву. Я завжди пам’ятаю день, коли ми поховали батька. Зичлива сім’я й друзі казали моєму дванадцятирічному братові, що він не повинен плакати, бо йому треба зосередитися на опікуванні матір’ю, моєю сестрою та мною.
Ми вивчаємо ці правила від наших опікунів[43] і так само мимоволі передаємо їх своїм дітям. Наприклад, ми хлопчиків радше питаємо про завдання («Що ви сьогодні робили в школі?», «Як гра?», «Ви перемогли?»), а дівчат – про емоції («І як тобі це?», «Тобі було весело?»). Діти швидко засвоюють ці правила, що не завжди для них корисно, як побачимо в розділі 10.
Шлях брудерів і ботлерів – не найбільш продуктивний у подоланні життєвих стресів. Ще однією поширеною стратегією є віра в те, що все буде гаразд, якщо ми будемо «постійно усміхатися».
Попри те, що написано в голлівудському сценарії, Форрест Ґамп не був винахідником смайликів. Але через півстоліття сотні мільйонів кнопок «Щасливого дня», футболок, філіжанок до кави мають на собі яскравий кружечок зі схематичною усмішкою й очима у формі чорних крапок, що стало таким же культовим, як червоний, білий та блакитний кольори. (А чому б і ні? Зрештою, «прагнення щастя» є осердям Американської декларації незалежності.)
У цифрову добу смайлики розділили на емотикони й емоджі, які ми бачимо скрізь. (Нотатка на берегах: я щойно помітила, що, коли я, як давніше в школі, намагаюся надрукувати двокрапку і закрити дужку, комп’ютер, не питаючи мене, одразу підставляє ☺.) І з поступом, а може, і відступом у нашій культурі споживання маркетологи настирливо задовольняють наші бажання, про які ми і гадки не мали,
Nolen-Hoeksema, S., Wisco, B., & Lyubomirsky, S. (2008). Rethinking rumination. Perspectives on Psychological Science, 3(5), 400–424.
Більше про створення правил емоційного вияву див.: Zeman, J., & Garber, J. (1996). Display rules for anger, sadness, and pain: It depends on who is watching. Child Development, 67 (3), 957–973. Про більш загальне обговорення правил вияву див. працю Пола Екмена.
Reese, E., Haden, C., & Fivush, R. (1996). Mothers, fathers, daughters, sons: Gender differences in reminiscing. Research on Language and Social Interaction, 29(1), 27–56; Root, A., & Rubin, K. (2010). Gender and parents’ reactions to children’s emotion during the preschool years. New Directions for Child and Adolescent Development, 128, 51–64.
