у повітрі, літак наближався до міського аеропорту на березі озера.
Цікавим моментом в історії Секюлера для Вітмена було те, що оригінали негативів утрачені. Уцілілий відеозапис був результатом роздруківки на фотопапері та їхнього монтування у стрічки з понумерованих кадрів. Кожна стрічка містила чотири вертикальні кадри, пронумеровані послідовно. Можливо, оригінал плівки було порізано, щоб зберегти відеозапис, хоча це лише припущення. Хто саме зробив ці стрічки, також невідомо.
Химерні події спричинилися до того, що більшість друкованих фотокадрів зникла. Останній записаний номер кадру «Руху транспорту через Південний міст» був 129. Це мало означати, що запис містив щонайменше 129 кадрів. І все-таки епізод, представлений у музеї, складався лише з двадцяти кадрів: зі 110-го по 129-й. Таким само чином запис «Сцени в садах на Принцес-стрит» містив двадцять кадрів. При цьому анімаційний епізод, продемонстрований публіці, складався менше ніж із двадцяти відсотків оригінального запису. Вальдано мав рацію: було щось дивне у цій розбіжності. Решта кадрів могла бути знищена, втрачена. Або ж і досі перебувати деінде.
Саме на Единбург Вітмен розраховував найбільше. Інформація про роботу Секюлера і той факт, що тут він удосконалив свій винахід, давали підстави припускати важливість цього місця. Відоме було розташування единбурзької майстерні Секюлера – десь на Принцес-стрит, гарній і широкій вулиці, що відокремлювала Старе місто від Нового. З’явившись там, він виявив, що в колишній майстерні тривають ремонтні роботи – хтось згори розширяв приміщення під універмаг. Вітмен знайшов головного на будівництві. Давши хабаря, почув, що його сповістять, «якщо з’явиться щось цікаве».
На додачу до цього був задокументований перший единбурзький дім Секюлерів-Вітлі в Рамзей-Ґарденз. Однак після того, як Елізабет і Адольф – дружина і син Секюлера – переїхали до Сполучених Штатів, Оґюстен залишився в Единбурзі й переїхав до іншого будинку, припустімо, з фінансових причин – Секюлери втрачали гроші щодня, доки він зволікав із демонстрацією власного винаходу. Там, у новому будинку, він удосконалив камери. Точна адреса цієї останньої резиденції, однак, була невідома.
Поштовх, виск гальм – і вони опинилися на асфальті Женевського аеропорту. Двері відчинилися, і нечисленні пасажири потяглися до виходу.
Кілька хвилин залишилося до відправлення потяга до Лозанни. Вітмен скрутив чергову цигарку. Поряд із ним дівчинка-підліток чиркнула сірником, щоб запалити одну зі своїх «Мальборо Лайтс». Він відійшов від неї. Поклав рюкзак на кришку сміттєвого бака. Коли вогник запальнички торкнувся цигарки, він помітив дещо краєм ока. Чоловік повернув голову.
Удалині майнули золотаво-жовті очі.
– Плуто, – прошепотів він.
Ґраційна котяча фігура стояла біля валізи дівчинки по той бік платформи. Він завмер, і його внутрішнє око накрило павутиння спогадів. Спочатку він подумав,
