Я добре пригадую, як тривали приготування до зйомок однієї з них у садах на единбурзькій Принцес-стрит. Але інша, вигадливіша картина готується саме зараз; її назва «Séance Infernale»[3], і вона змальовує Падіння людини. Переконаний, що ці рухомі картини приховують у собі магічну істину.
Далі в листі йшло обговорення переліку книг Істроу та планів публікації, вочевидь із наміром залучити адресата до взаємодії. Підпис: «По-братньому твій, Карлайл».
Вітмен підняв очі від рукопису й зустрів нетерплячий погляд Вальдано.
– Ну? Що скажете?
– Ви вважаєте, що він каже про Секюлера. Ще один фільм. «Séance Infernale».
– Саме так. Що ще це може бути?
Вітмен промовчав, спокійно досліджуючи рядки листа.
Його думки перервав Вальдано:
– Можна з упевненістю сказати, що перший із двох зразків, про які пише Істроу, це «Сцена в садах на Принцес-стрит».
– Але незрозуміло, чи має він на увазі ту саму особу, – відповів Вітмен. – Ми навіть не знаємо, чи йдеться про справжній фільм. Може, він просто намагається закадрити цю жінку, Кетрін. Істроу був пройдисвіт, хіба не так? Завжди прагнув домогтися свого, маніпулюючи людьми.
– А я гадав, ви оціните, коли побачите в його тактиці дещо від себе, – сказав Вальдано.
Вітмен знизав плечима.
– Усі ми щось уміємо в цьому житті.
Блакитна хмарка цигаркового диму колихалася над столом Вальдано.
– То чого ви від мене хочете?
– Я хочу, щоб ви знайшли для мене цей фільм, містере Вітмен.
– Мені нецікаво.
Вальдано задріботів пальцями по столу.
– Я гадав, що вас узагалі не приваблює вікторіанське кіно. Звідки раптом така охота ганятися за примарами?
– Відсутність розпалює бажання. Це буде незвичайний додаток до моєї колекції.
– Просто віддайте мені гроші за картину з Твелвтріз, і я піду. Я казав вам, що «Котячим кроком» – це моя остання робота на вас.
– Дуже люб’язно, що дали мені знати. І все-таки ви постійно повертаєтеся.
Він зітхнув. Навіть у цьому зітханні відчувалася нетерплячість.
– У минулому ви ніколи не розчаровували мене, містере Вітмен. Лише з плакатом «Франкенштейна», який я найняв вас шукати десять років тому. Його ви мені так і не знайшли. Однак у світлі обставин, що склалися в той період вашого життя, я волію забути про це. До речі, твори містера Вейла мене більше не цікавлять, – на мить його очі напружилися. – Хоч я не можу позбутися думки, що ви таки знайшли один екземпляр, який приховали від мене.
Вітмен кліпнув на нього очима, стривожившись.
«Він блефує. Він не знає. Не може знати».
– Я не бачив у вас чоловіка, зв’язаного родиною й супутніми негараздами, містере Вітмен.
– А я вважав вас гарним сім’янином. Закладаюся, що ви зіпсували чотирьох-п’ятьох лише цього місяця.
У відповідь на це Вальдано натиснув кнопку на краю
«Пекельний сеанс» (
