він побачив надворі жінку з дитиною. Дівчинці було років шість, і від цього ставало ще гірше. Вона тягнула і смикала матір за руку, закликаючи її увійти до крамниці. Мати з сумкою продуктів в іншій руці хитала головою і відмовлялася. Її обличчя ясно казало: «Ми туди не підемо».
«Ні, – думав Вітмен. – Не треба».
Він рушив до дверей і замкнув їх, щоб вони не могли увійти.
– Крамниця зачиняється, – вигукнув він, наливаючи собі віскі з пляшки «Чивас Ріґал» на столі. – Усі виходимо крізь чорний хід. Негайно.
Прямуючи додому, Алекс Вітмен побачив свою доньку в чужій машині. Але ж Еллі зникла понад десять років тому. За два кроки від основної дороги, в ультрамариновому сяйві ртутних випарів, перетинаючи парковку автозаправної станції, він застиг перед бежевою «Тойотою Селіка». Дівчинка сиділа на пасажирському місці, бавлячись паском безпеки, чекаючи когось із магазину.
Їй було близько п’яти років, точнісінько як Еллі, коли вона зникла. У неї був той самий акуратний носик і широкі карі очі, що в Еллі; її рожеві щічки й шовкові кучері були як у Еллі. Вона притискала до серця ганчір’яну ляльку, напрочуд схожу на недбало зроблену домашню ляльку Еллі. Не знаючи, що за нею спостерігають, дівчинка дбайливо гладила ляльчині руді нитяні кіски.
Видовище ніби прочинило дверцята в його свідомості, за якими інцидент у парку ніколи не траплявся. Так, ніби час засти…
У цю мить він збагнув, що дівчинка дивиться на нього. Вони не зводили очей одне з одного, двоє незнайомців в ультрамаринових променях.
Він кинув останній погляд на дівчинку, яка вже втратила до нього цікавість і гралася паском безпеки, тягнучи його назад-вперед, з боку в бік, а тоді по колу. Він повернув на південь до Ла-Сінеґа, сподіваючись, що дорожній рух забере його думки, які вже перенеслися до зелених газонів единбурзького парку десятирічної давнини.
Зникнення Еллі стало завершальним у черзі резонансних викрадень дітей, що наганяли страху на весь Единбург, починаючи від викрадення й смерті Данієль Маккензі в лютому 1984 року, а відтак була серія нових викрадень. Поліція намагалася встановити, чи зникнення Еллі могло мати якийсь зв’язок із іншими зниклими дівчатками.
За сорок вісім годин після зникнення його доньки шотландська поліція все не наважувалася зібратися з духом і сказати Алексу Вітмену, що шансів знайти Еллі нема. Але настав час, коли він зрозумів це без жодних сповіщень. Поліція казала, що вони відпрацьовують більше сотні зачіпок, включно з повідомленнями, що в Медоуз був чоловік і розмовляв із дітьми. Вони відмовлялися ділитись припущеннями, що могло статися з Еллі, хоча й казали, що вона могла вижити на вулиці тієї ночі, адже погода була нетипово тепла для цієї пори року.
Стояла невблаганна темрява, коли Алекс Вітмен повернувся до своєї квартири. Він пішов до ванної, обмотав долоню марлею і спробував не зважати на біль.
Час від часу до квартири прокрадалися звуки. Вив собака;
