проїжджу частину, нічого поганого з нею трапитися не могло, а Еллі ніколи не любила шумних і стрімких автівок. Він повернув назад до Мелвіль-драйв. Кілька машин проїхали повз; жодної ознаки того, що на шосе трапився нещасний випадок. Він спробував розслабитися. Вона мала бути десь поряд. Зрештою, таку маленьку дитину важче помітити одразу. Хай там як, він пришвидшив кроки, і так само пришвидшився його подих. На цю мить він уже розумів, що його стурбоване обличчя й поведінка привертають увагу. Жах від того, що могло трапитися, прокинувся в ньому лише тоді, коли він зробив глибокий вдих і з усієї сили вигукнув доньчине ім’я.
Можливо, якась фігура буденно пройшла повз нього, приховуючи щось у своєму мішкуватому пальті, але Алекс шукав дитину, а не дорослого. Тепер уже він стрибав, намагаючись окинути поглядом усе навколо, чи то викрикуючи, чи то завиваючи її ім’я. Люди оберталися до нього, мабуть, помилково приймаючи за одного з червононосих безпритульних джентльменів, котрі частенько бувають у парку. Вони полишали свої кошики для пікніка й гітари і збиралися навколо нього. За кілька хвилин ті люди вже знали, що Еллі п’ять років, знали, що востаннє її бачили, коли вона каталася на велосипеді біля того дерева, що на ній був вовняний светр, що в неї була лялька. Люди, які обступили його, більше не належали до окремих племен, уже не були бігунами, споживачами барбекю, гравцями в футбол, відпочивальниками – вони були потенційними батьками. І все одно Алекс почувався самотнім. Він намагався розштовхати їх – вони перекривали йому видимість. Він чув фразу «маленька дівчинка», яку промовляли пішоходи-спостерігачі, охоплені загальним переполохом. Ця атмосфера тиснула, душила його.
Люди говорили наперебій, пропонуючи інформацію чи власну думку, але все було тихо. Він помітив, як під’їхала й зупинилася поліцейська автівка з боку Мелвіль-драйв. Двоє полісменів підійшли поговорити з ним. Від слів «зникла» і «дівчинка», що лунали з кожних вуст, його нудило. Він притулився до дерева. Біля ніг стояв велосипед Еллі. Крізь тріскіт у поліцейській рації лунав голос. Алекс повідомив, як усе було, і відповів на їхні запитання, не приховуючи жодного факту. Їхній спокійний та втішний тон не мав на нього жодного впливу, хіба що здавався образою. Вони повторювали по рації опис Еллі, і зі станції лунав у відповідь викривлений голос. Закон був на його боці. Дідько, усі чоловіки й жінки в парку були на його боці. Якщо вона кудись пішла, її знайдуть. Якщо її забрали, тоді… він миттєво обірвав цю думку.
І побачив третього полісмена, оточеного спостерігачами, який щось строчив у нотатнику. Так, вони бачили маленьку дівчинку на велосипеді. Ні, вони не бачили, що з нею сталося. Її батько був у телефонній будці. Може, він знає краще. Діти цього віку можуть заблукати, ви ж знаєте.
Молода жінка дивилася на Алекса й плакала. Серед людей він завважив торговця французькими сирами. Утім, це був не його робочий день. Вони розділилися на групи – чоловіки й жінки, об’єднані обставинами, які шокували, і розійшлися
