на мотоциклах. То було ще до їхнього переїзду до Гайтс, де юрба поступово молодшала і починали працювати бутики й законодавці мод. Вітмен і Чарлі познайомилися на опівнічному показі «Великого пограбування потяга» Едвіна Портера у «Воґ», у Голлівуді й Лас-Пальмас, ще до того, як кіно перетворилося на суцільний нічний театр, як це сталося у восьмидесятих. «Воґ» демонстрував фільми на 70-міліметровій плівці й зазвичай бронювався для прем’єрних показів, попри те, що більшість зіркових фільмів початково демонструвалася в Китайському театрі. Наче з помаху чарівної палички, двоє незнайомців виявилися єдиними, хто з’явився на показ фільму. Більше жодного глядача неонова афіша й чарівні геометричні мурали на стінах тієї ночі не привабили. Двоє людей збагнули, що переможно сміються з тих самих сцен, і початкова розмова про те, чи варто було кадри, де бандит стріляє в напрямку глядача, помістити на початок чи в кінець фільму, породила дружбу тривалістю в життя.
Разом вони вжили заходів, що перетворили їхню справу з хобі на торгівельний бізнес. І коли Вітмен переїхав із дружиною до Единбурга, щоб відкрити там другий «Склеп», Чарлі продовжував керувати закладом у Лос-Анжелесі. Він ніколи не гаяв можливості поспілкуватися з клієнтами, почути їхні історії й запропонувати інформацію про фільм. «Чого хочуть від мене ці люди?» – зазвичай питав Вітмен.
Чарлі балакав із підлітком у завеликих штанях і ношеній футболці. Обличчя юнака сяяло, він збуджено вимахував руками в повітрі. Підійшовши до них, Вітмен збагнув причину. В руках у хлопця був знімок вісім на десять з рекламою фільму «Виродки», на якому був зображений режисер Тод Браунінґ, худий чоловік зі змащеними воском вусами й замисленим обличчям, поряд зі статурною білявкою Ольгою Баклановою. Фотографія була підписана обома.
Вітмен відвів Чарлі вбік, до бутафорської копії Джонні П’ятого.
– Що сказав Вальдано? – спитав Чарлі.
– Завтра я їду до Лондона. Можеш наглянути за справами?
Чарлі присвиснув.
– Звісно. Чого йому треба цього разу?
– Фільм Оґюстена Секюлера.
Чарлі насупився, спантеличений.
– Чувака з Франції? Я гадав, він лише зазняв кілька сцен.
– Так кажуть книжки з історії. Вальдано вважає інакше.
– А як вважаєш ти?
– Мені байдуже, доки за це платять, – відповів Вітмен, хоча його очі казали протилежне. – Його майстерня була в Единбурзі, тож мені доведеться… ти розумієш.
– Ти точно хочеш туди повернутися? Після… – він запнувся, раптом збентежений.
– Це було дуже давно.
Вони замовкли, а тоді Чарлі сказав:
– Ну, а як щодо «39 сходинок»? Ми вже надто довго сидимо на цій інфі – мабуть, хтось свиснув плівку.
Вітмен зняв окуляри й оглянув їх у розсіяному світлі масивного мідного торшеру. Гостросюжетний шпигунський трилер
