за швидкості 23,50 кадра на секунду.
Людина, що виходить з-за рогу
Бородатий робітник у спецівці проходить повз будівлю фабричного типу.
Непідтверджене джерело робить висновок, що цей епізод був записаний 16-об’єктивною камерою. Те саме джерело стверджує, що Секюлер надсилав колодієві зразки своїй дружині. Вони зображують «зміну поз французького робітника в національній сорочці, знято на авеню Трюден».
Джерела:
Королівський Единбурзький музей, 14 кадрів.
Музеї Единбурга і Лондона не відновили й не відредагували його з причини низької якості зображень. Аматорське оновлення матеріалу виконали підручні Вальдано.
Акордеоніст
Адольф Секюлер грає на гармоніці біля сходів свого будинку, рухаючи ногами в такт музиці.
Джерела:
Королівський Единбурзький музей, 20 кадрів. Невідновлений і невідредагований, як сказано вище.
Вітмен припинив друкувати й повернувся до «Руху транспорту через Південний міст». Він додав:
«Людиною, що йде через міст, може бути Карлайл Істроу, друг родини Секюлерів».
Вітмен відірвав погляд від екрана. Зняв окуляри й потер очі. Темрява ночі прокралася до квартири, розбавлена лише сяйвом екрана і тлінням цигарки. Він підняв чарку, виголошуючи тост.
– За тебе, Бакенбарде. З нетерпінням чекаю, коли знайду твою ничку.
І тут Вітмен почув якийсь звук у будинку. Він і без того почувався неспокійно й напружено. Схопив мисливського ножа, якого тримав під ліжком, й оглянув кожну кімнату будинку в пошуках злодіїв. Усі звуки зникли.
Легко було піддатися болісній ностальгії у спогадах про Еллі. Вночі у ліжку, коли заплющував очі, у тій безодні просторового сприйняття перед тим, як заснути, він бачив її – теплу й чарівну мару. Безсоння відбирало все, що тоді промайнуло перед його очима, і він переживав втрату знов і знов.
Іще звук – наче щось впустили на підлогу в іншій кімнаті. Жодного сумніву. Речі не можуть хаотично переміщуватися в просторі. Має бути причина. Хтось – чи щось – зрушив цю річ з місця.
Вітмен пройшов на кухню. Підніс руку до вимикача, але зупинився на півдорозі. Тепер із кухні чувся інший, протяжний звук, зовсім поряд. Шепоти. Він стояв у темряві – рука застигла на вимикачі. Шепоти пронизували кімнату.
Він клацнув вимикачем. Внутрішній голос, намагаючись дати цьому раціональне пояснення, раз у раз повторював:
«Забудь – ти не можеш утекти, дурню. Усе те, чого ти боїшся, дістане тебе з тіней і затягне до себе».
Але це спрацювало – спалах світла у кухні відігнав обридливі думки, відкривши все таким, як було завжди. Більше жодних тіней.
Звук крапання з крана.
Він підійшов до раковини й туго закрутив кран. Усе. Але впевненості досі не було.
– Агов? – гукнув він, миттєво відчувши, яка це дурість. Він зробив крок до дверей кухні, за якими не було нічого, окрім завіси темряви, а тоді зупинився. Квартира була, наче
