плямкає.
– Що ти їси? – запитую я. Звісно, це ж вечір китайської кухні; вона їсть ло-мейн.[8]
– Ло-мейн.
– Тільки не їж, коли з матусею розмовляєш.
Вона плямкає знову, прицмокує.
– Мо-ом. – Для нас ця тема – наче перетягування каната; вона вкорочує «моммі» – «матуся», всупереч моїй волі, натомість використовуючи слово грубіше й присадкуватіше. «Просто не звертай уваги», – радить Ед, але для неї він все одно «дедді» – «татко».
– Тобі варто піти з ними познайомитись, – радить Олівія.
– Я б залюбки, Гарбузику. – Підіймаюсь на другий поверх, де кращий вид. – Овва: довкола всюди гарбузи. В усіх сусідів принаймні по одному. У Ґреїв цілих чотири. – Виходжу на сходовий майданчик з келихом у руці, вино хлюпається об мої губи. – Я б хотіла й тобі вибрати гарбуза. Скажи таткові, щоб купив. – Я потягую вино, ковтаю. – Скажи, нехай купить два, один тобі й один – мені.
– Добре.
Я кидаю погляд на своє відображення в темному дзеркалі вбиральні.
– Ти щаслива, серденько?
– Так.
– Тобі не самотньо? – У неї ніколи не було справжніх друзів у Нью-Йорку; вона була надто сором’язливою, надто маленькою.
– Нєа.
Я заглядаю в темряву на вершині сходів, у морок понад ними. Вдень світло Сонця падає крізь опукле стельове вікно; вночі ж воно перетворюється на банькате око, що витріщається у глибину сходового «колодязя».
– Сумуєш за Панчем?
– Нєа. – З котом вони також не надто ладнали. Одного різдвяного ранку він її подряпав, промчав кігтями по її зап’ястку двома блискавичними гребками, північ-південь, схід-захід; на шкірі виступила яскрава решітка з крові, ніби для гри у хрестики-нулики, й Ед ледь не шпурнув кота з вікна. Зараз я шукаю його, бачу, що він скрутився калачиком на дивані в бібліотеці й дивиться на мене.
– Дозволь мені поговорити з татком, Гарбузику. – Я вибігаю сходами ще вище, жорсткою доріжкою під моїми підошвами. Ротанґ. Чим ми думали? Він же так легко брудниться.
– Привіт, ударнице,[9] – вітає він мене. – Нові сусіди?
– Так.
– Хіба в тебе вже не з’являлося якихось нових сусідів нещодавно?
– То було два місяці тому. Будинок 212. Міллери. – Я обертаюся, спускаючись сходами.
– А ці нові люди де?
– У двісті сьомому. То через сквер.
– Квартал змінюється.
Я доходжу до сходового майданчика, обходжу його.
– Вони небагато із собою привезли. Лише одна машина.
– Напевно, вантажники приїдуть пізніше.
– Напевно.
Тиша. Сьорбаю ще трохи вина…
Тепер я знов у вітальні, біля вогню, тіні наповнюють кутки.
– Слухай… – починає Ед.
– У них є син.
– Що?
– Син у них, – повторюю
Традиційна китайська страва із пшеничної локшини з різноманітними добавками.
