нагору та всідаюся за стіл. Беру свій «Нікон».
На кухні будинку 207 я бачу батька, кремезного чоловіка, спину якого освітлює екран телевізора. Я прикладаю фотоапарат до ока та наближаю телезображення: програма «Сьогодні».[19] Я могла б збігти униз і собі увімкнути телевізор, роздумую я, та дивитися програму разом із сусідом. Або можу переглядати її просто тут, на його екрані, крізь свій об’єктив.
Віддаю перевагу другому варіанту.
Востаннє я вже досить давно виходила роздивитися фасад сусідньої будівлі, натомість Ґуґл дарує мені панорами вулиць: побілений камінь із ледь вловними ознаками стилю боз-ар,[20] увінчаний «вдовиною доріжкою».[21] З вікна, звісно, я можу роздивитися тільки один бік будинку; крізь східні вікна чітко видно кухню, невелику вітальню на другому поверсі та спальню над нею.
Вчора прибув взвод вантажників, й вони по черзі тягали дивани, телевізори та старовинний гардероб досередини. Чоловік контролював цей потік. Я не бачила дружини ще відтоді, як вони тільки заїхали. Мені цікаво, як вона виглядає.
Я саме збираюся поставити шах і мат гравцю з ніком «Рук-н-Ролл»,[22] коли чую дзвінок. Човгаю донизу, ляскаю по кнопці зумера, відмикаю вхідні двері й бачу за ними постать мого жильця знизу, який виглядає, як то кажуть, грубувато, але путяще. Він справді вродливий, з масивною щелепою, очима, наче два люки, темними та глибокими. Такий собі Генрі Фонда[23] після довгої нічки (я не єдина, хто так вважає. Девід любить весело провести час із випадковими подругами, як я помітила. Тобто почула).
– Сьогодні їду на Бруклін, – повідомляє він. Я проводжу пальцями крізь волосся.
– Добре.
– Тобі потрібно з чимось допомогти перед тим, як я піду? – Звучить, неначе пропозиція, неначе репліка з нуарового фільму. Просто склади губи докупи та подуй.[24]
– Ні, дякую. У мене все в нормі.
Він дивиться на мене, звузивши очі.
– Лампочки поміняти не треба? Тут темно.
– Мені подобається, що кімнати темні, – кажу я. Як і мої чоловіки, хочеться додати. – Це ж з «Аероплану»?[25] – Що ж, весело тобі… – Потусити? Провести вечір? Покохатися? – …Провести вечір.
Він обертається та йде.
– Знаєш, ти можеш заходити через двері з підвалу, – кажу я йому в спину, додаючи ноток грайливості до голосу. – Найімовірніше, я буду вдома. – Сподіваюся, він хоча б усміхнеться. Він тут вже два місяці, та я жодного разу не бачила бодай натяку на посмішку.
Він киває. Він виходить.
Я зачиняю двері, двічі прокручуючи замок.
Розглядаю себе у дзеркалі. Зморшки – неначе спиці навколо моїх очей. Неприбрана кучма темного волосся, де-не-де потигрована сивиною, вільно спадає мені на плечі; у заглибині пахв – колюча стерня. Живіт обвис. Стегна поштриховані ямочками. Шкіра майже крикливо-бліда, на руках і ногах проступають фіолетові вени.
«
Боз-ар (
Цитата героїні акторки Лорен Беколл з фільму-нуар «Маєш і не маєш» («
«Airplane» (1980) – американська кінокомедія режисерів Девіда та Джеррі Цукерів і Джима Абрахамса…
