насамперед викрали німецькі промислові таємниці та обладнання і почали робити дешеві, але збіса якісні копії німецької оптики. Господь знає, як Б-8 опинився у цьому закутні. Я поклав гвинтівку і подивився в бінокль на будинок, де вигулькувало обличчя. Зараз там нікого не було.
– Я, звісно, сплачу за оренду.
– Дай спокій! – пирхнула вона, прибравши набої до дробовика і ставлячи переді мною короб набоїв до гвинтівки. – Але, гадаю, Уго не заперечуватиме, щоби ти сплатив за вистріляні набої.
– Де він зараз?
Моє запитання виявилось недоречним, судячи з того, як жінка насупилася.
– Рибалить, – лаконічно відказала вона. – Ти маєш якусь їжу та питво?
Я похитав головою. Я про це навіть не подумав. Чи я взагалі щось їв од самісінького від’їзду з Осло?
– Я можу загорнути тобі з собою сандвічів, а решту докупиш у крамничці Пірйо. Кнут тобі покаже.
Ми вийшли на ґанок. Вона подивилася на годинник. Ймовірно, хотіла переконатися, що я пробув у неї недовго і сусіди не матимуть підстав пліткувати. Кнут гасав по двору, наче щеня в очікуванні прогулянки.
– До мисливської хатини йти з півгодини, чи пак до години, – сказала вона, – залежно від того, який ти швидкий.
– Гм. Я не знаю точно, коли прибуде моє рушниця.
– Я не поспішаю. Уго на полювання вибирається не часто.
Я кивнув, відрегулював ремінь на гвинтівці й повісив її на плече. На здорове плече. Скинув оком на село. Треба було вигадати, що сказати на прощання. Вона схилила голову набік, точнісінько як її син, і прибрала пасмо волосся з чола.
– Не надто гарна, як на твій смак, га?
Я напевне збентежився, бо вона засміялась, і на її високі вилиці набіг рум’янець.
– Наша місцина, я маю на увазі, Косунд. Це через будинки. Колись вони були гарні. До війни. Та коли у тисяча дев’ятсот сорок п’ятому прийшли росіяни, то німці, тікаючи, геть усе попалили. Усе, крім церкви.
– Тактика випаленої землі.
– Людям треба десь мешкати. Тому будували наспіх. Про зовнішній вигляд ніхто не дбав.
– Нормальний вигляд, – збрехав я.
– Облиш, – розсміялася вона. – Будинки потворні, але не люди, які в них мешкають.
Я подивився на її шрам.
– Вірю. Та нам час іти. Дякую тобі.
Я простягнув їй руку. Цього разу вона її потиснула. Її долоня була твердою і теплою, як нагрітий сонцем гладенький камінь.
– З Богом.
Я подивився їй в обличчя. Вираз його був щирим.
Крамничка розташувалась у підвалі одного з будинків. Там панував морок, і господиня вигулькнула з темряви, аж коли Кнут гукнув її втретє. Пірйо виявилася закутаною в хустку опасистою тіткою.
– Юмалан терве! – привіталася вона різким фальцетом.
– Перепрошую? – не второпав я.
Вона повернулась у бік Кнута.
– «Господь
