удруге, – переклав Кнут.
– Тоді їй, мабуть, варто записати.
– Вона запам’ятає, – сказав Кнут. – Ходімо.
Кнут, пританцьовуючи, йшов лісовою стежкою переді мною. Верес шмагав мене по холошах штанів, навколо наших голів дзижчали комарі. Тундра.
– Ульфе…
– Що?
– Чому в тебе таке довге волосся?
– Бо його ніхто не підстриг.
– А-а…
За двадцять секунд:
– Ульфе…
– Га?
– Ти геть не знаєш фінської?
– Ні.
– А саамську знаєш?
– Ні слова.
– Тільки норвезьку?
– І англійську.
– А в Осло багато англійців?
Я примружився на сонце. Якщо зараз полудень, значить, ми йдемо чітко на захід.
– Не дуже, – відповів я хлопцеві. – Але це – міжнародна мова.
– Еге, міжнародна. Дідусь теж так каже. Він каже, норвезька – це мова розуму, а саамська – мова серця. А фінська – це священна мова.
– Либонь, знає, коли так говорить…
– Ульфе…
– Що?
– Я знаю один анекдот.
– Гаразд.
Він зупинився, чекаючи мене, а тоді рушив просто крізь зарості вересу, поруч зі мною:
– Що це таке «ходить і ходить, а до дверей не доходить»?
– Це хіба не загадка?
– Сказати відгадку?
– Так, мабуть, муситимеш сказати.
Хлопчик подивився на мене, затуляючись долонею від сонця.
– Ульфе, ти брешеш.
– Перепрошую?
– Ти сам знаєш відповідь!
– Невже?
– До цієї загадки відгадку знають усі. Чого ви завжди брешете? Ви всі будете…
– …горіти у пеклі?
– Так!
– А «ви всі» – це хто?
– Тато. І дядько Уве. І мама.
– Он як? А твоя мама про що бреше?
– Вона каже, я не повинен боятися через батька. Тепер твоя черга розповідати анекдоти.
– Я не дуже вмію розповідати анекдоти.
Кнут зупинився і картинно зобразив розчарування, схилившись уперед і звісивши руки у верес.
– Ти не здатний влучити у ціль, нічого не знаєш про куріпок, жартувати не вмієш. Є що-небудь, на чому ти знаєшся?
– Авжеж! – сказав я впевнено, дивлячись угору, на самотнього птаха високо в небі над нами. Вистежує. Чигає. Його жорсткі, розпростерті крила нагадали мені військовий літак. – Я вмію ховатися.
– Правда? – різко підніс він похнюплену голову. – То граймо у хованки! Хто водить? «Іні-міні-майні-мо…»
– Біжи вперед і ховайся.
Він пробіг зо три кроки і різко зупинився.
– Що сталося?
– Ти
