Оглянулись навколо і зникли в очереті.
Через тиждень довідався про наслідки страшної поразки. Щастя, що під лісом корчі. 50 хлопців посікли. Зброя, обоз – все луснуло. Сам Чубатий залишив під корчем півплеча, а найвірніший його заступник Гуменюк поліг, розкраяний на пні.
Розбрелись врятовані по хуторах, розпитуючи один за одного; з радістю приймалось, що той живий, того бачив, як зникав цілий у лісі, а той на хуторі лікує рани.
Поразка так прибила, що за нову спробу ніхто не відважувався й мови зводити.
Минали жнива. Більшовики оголосили мобілізацію на Західній фронт. Виринуло питання: або класти голову за комуну, або йти проти неї. Свідоміші вибирали останнє. Сприятливий момент: заворушились ми знову.
Я в цей час вештався по Поділлю. На березівських хуторах познайомився з Антоновичем. Він – старшина, давно дезертував. Мобілізація опромінила його: заходився формувати загін. За збірний пункт вибрав ліс Галоче. До нього привів я 10 своїх хлопців. Рішили – підірвати мобілізацію по селах. В день виходу мобілізованих кинулись на села.
Я мав завдання на Синьки. Ранком залишив хлопців за селом напоготові, а з кількома синьківчанами пішов у центр. На селі приїзших комуністів не було. Коло сельсовету збирались мобілізовані. Мав відбутись мітинг і «торжественні» проводи з музикою.
Мене приняли за «совєтського» й не обзивались, а синьківчани почали:
– Петро, куди зібрався? Комуну захищати? Чи не сказився?!
– Що поробиш? Мобілізують.
– А ти демобілізуйся.
– Воно не штука не піти, але ж дизинтиром зроблять.
– Та хай би робили, чорт там з тим, а то прилетять, до цурочки обголять ще й хату спалять: читав приказ?
– І на це є рада. Всіх не спалять. Прийдуть палити, а ми по них гасити, – пояснював Тимошівський.
– Та що одні лиш Синьки зроблять?
– Не бійсь. За Синьками підуть і інші. Он в Грузькій жоден не йде. Бо ж за кого наставляти груди?
Тим часом прийшло сільське начальство, музика, й почався мітинг. Місцевий агент ЧК Кнурець аж захлинався – закликав на боротьбу з петлюрівськими бандами. За ним голова НКС, сільради. Кожний вигукував «хай живе радвлада, смерть буржуазії», а музика підхоплювала тушем.
Коли все ніби скінчилося, на стіл вискочив наш Тимошівський.
– Браття! Красненько нам співали, кликали йти. А за що йти, за кого? За тих кацапських босяків, що граблять наші села, мордують люд та хочуть завести червону панщину – комуну? Що доброго дали нам ці запроданці Москви, подумайте усі та й розміркуйте, чи варто йти на службу цим харцизам. Не слухайте Кнурця, бо це продажня шкура. Питайте власного розуму. Він вам підкаже: чи йти проти своїх братів, чи стати їм на поміч. Моя думка така, що за братів, за Україну.
– Правильно, за Україну! – загули хлопці.
– Пастой, что за разгавор? – кричав, вихопившися Кнурець, – арестовать цево мєрзавца й до Чека.
– Кого
