що стерегли телеграф від «банд». До бійки не доходило. Вартові знали, кому дають. Оце здасть зброю, а для людського (комнезамського) ока кричить: «Гвалт, грабіжники забрали кріс, хотіли вбити».
Бракувало кулемета. Довідались, що в Дубову прибув загін по беде (боротьба з дезертирами). У нього ліпше поживились. Хоч тьопали 25 верст, зате добули ціною двох ранених 27 крісів, два ручних кулемети та 6 коней. До них прилучилося 6 їздців на батьківських і склалась кавалерія.
Розгорнули діяльність. Штаб перебував на «Січі» – в центрі Галоча. Наскочили на Трояни, розбили волревком, втопили в ставку голову Манілова, прокололи продагента (продовольчого), а продотряд розігнали, заволодівши двома тачанками, розверстку селянам роздали.
На ліквідацію нас виступив з Голти загін на 40 тачанках. Сісти на тачанку кожному з нас всміхалося. Загін ловив нас, а ми тачанки. Труднувато було нам пішим переганяти їх; спасибі, дядьки підвозили. Набридло бігати. Рішили дати бій. Зустріли за Розношинцями; привітали, близько підпустивши, але червонці, як горобчики, порснули назад.
Перепинили у Роздолі й пішли на ризик: частина загону відступила на очах, а друга розташувалась пішо за селом у молодняку. Опівночі зійшлись і вдарили на большаків. Та знов не вдалося. Комуністи спали пo-заячи. На перший вистріл стежі посхоплювалися й утекли, залишивши нам лиш дві тачанки з кулеметом.
На допомогу тому «отрядові» прийшла з Богополю ціла сотня піхоти й 40 шабель. Загнали нас в Галоче й перепинили вихід в села. Сутужно було сидіти в лісі. Перенеслися на час у Гайдамацький ліс.
Та й там не повезло. Оперувало кілька «отрядів» і по бебе, і по беде, і продотряд. Одного разу в Вільховій нас оточили. Ми втратили третю частину людей і майже весь обоз. Ця невдача захитала наш моральний стан.
Настала осінь, морози. Людей не прибувало, а зменшувалось. Отаборились знов у Галочім. Штаб перенесли до Грузянської школи. Грузька не відчувала радянської влади, хіба тоді, як заскочить загін комунарів. Серед дня походжали по селу наші хлопці й виспівували «Ще не вмерла». Вчительство виконувало цінну розвідку.
Раз налетів у село великий загін червоних шулік. Наша розвідка повтікала, а більшовики стали господарювати, як хижа татарва; хати «бандитів, дезертирів», гасали по селу скаженими псами, б’ючи, стріляючи, кого не стрінуть.
Прибіг у ліс хлопець Данило Чайка й розповів: забрали вчителів, попа, голову читальні, і ще кількох; трьох чи п’ятьох мають розстріляти, всі лежать в сільраді пов’язані.
«Виручити» – і козячою тропою (найближчий шлях ярами) гусаком щодуху до села, а кінні побігли з другого кінця села дати фальшиву трівогу.
Схильці-згинці низами вскочили в село. Щойно зачули вистріли по той бік, ми з криком «бий комуну» пустились до сільради. Майбутні жертви врятовано, а замість них на греблі в корчах качалось три більшовики та на воротях комісар.
Розсердилися на нас комуністи. Кругом Галочого скупчили силу. Раз полізли й у середину. Нас було мало, тому віддали «Січ» на поталу червоним «бісурменам».
