легалізувався.
Не звик тинятись без роботи. Згорівши в збройній боротьбі, почав працю в духовій ділянці. Тоді розпочинався автокефальний рух. Ним захопився. Зі своїх старих однодумців заклав ініціятивну групу. Ми переконали кількох авторитетних церковників, поставили завдання – українізувати церкву.
Не легка справа – зробити зміну у віками усталених церковних традиціях. Бабки казали: «Я Бога прогнівлю, коли звертатимусь до нього мовою, що нею мужа лаю». Поважніші селяни побоювались: Чи не диявольсько-більшовицька це затія, щоб опоганити, зруйнувати церкву? Сам панотець і слухати не хотів про «самозванну» автокефальну церкву.
Мали з ним полемічний бій на зборах села. Він спирався на те, що автокефальна церква не має святости. Ми ж контраргументували, що в часи IV Вселенського Собору Христова Церква зісталась без рукоположеного патріярха, і святість на новообраного передали всі приявні на Соборі духовні пастирі.
Бій справи не розв’язав. Старі тримали руку священика, а молодь йшла за нами. Син голосує «за», а мати «проти». Доходило до бою. Провели плебісцит.
Аж після багатьох нарад, гарячої агітації та сімейних сварок, на третьому бурхливому сході проголосили автокефалію. І вдосвіта 40 фундаторів вирушили за 28 верст реєструвати першу в околиці українську церкву.
Це велике досягнення. Національна свідомість зорала в селі глибоку борозну: 50-літні дядюшки, поважні, господарі з ціпками в руках ідуть добиватися рідної духової святині. А які матеріяльні жадання таять вони у своїх грудях?
– Значить, свою церкву матимемо.
– Еге, бракує ще держави.
– А як наступить час піти по неї, підете, дядьку Митрохване?
– З підскоком, ще й жінку вижену, дарма, що вже старий.
– Хоч би прийшлось ціпка зміняти на кріс?
– А тож! Кріса не буде – косу візьму. Допекли до самих печінок хазяї сучасні.
– Чи ж так ви думали три роки тому?
– Е, не я один дурний був. Гадали – нас не зачіпають, сидім собі тихенько, хай містом хоч сам дідько править. Аж вийшло, що право завоювати через місто треба.
– А дивно: коли цю владу встановляли, дядька й не згадували, а тепер нас з нею поріднили і дублять з живого й мертвого. Чули, цього року новий податок: від качок і курей?
– До того йде. Так поволеньки зовсім наймитами станем, залишать на прохарчування, а решту на «соціялізм» віддай…
У живій гутірці вступали до міста. Ще комісарі спали. За два роки я вперше в місті. Щоб не наскочити на чекіста, тримався середини гурту.
Зареєстрували церкву не так скоро. Опівдні нас по одному стали викликати – випитувати.
– Хатітє церкві? – питає хмуро комісар.
– Так.
– А знаєте, как савєтская власть сматріт на церкоф? – гукав.
– Хай собі дивиться, як хоче, а християнин без церкви не може.
– Честному крестьяніну церкоф нє
