года тебя іщем, бандіт. В Допрє давно мєстєчко ожідаєт, – і повели.
Похнюпились дядьки: пропаде й третій день, а буряки аж просяться сапати… Кинулись по місту шукати свого чоловіка. Найшли, умовили старого Ярошенка та пізно вже: комісаріят не урядує.
Аж третього дня під вечір залагодили справу. А Матвій аж восени вернувся.
Зате урочисте було посвячення. Хор вивчив Українську літургію, дівчата пишно й святочно прибрали в церкві в національному дусі. І на Зелені свята відбулась незнана ще й дідам нашим на селі церковна урочистість. Запросили єпископа, священиків, представників сусідніх парохій. Наш ворог – панотець так був зворушений, що в сльозах перед усім миром спокутував свою помилку й став щирим автокефалістом – духовним пастирем першої в районі української церкви.
Українізувавши церкву, наша група взялась за культурну роботу. Відновили в пам’яті 18-й рік: всі тодішні просвітяни вписалися до хати-читальні. На першому кроці заходились до будови великого «Народнього дому».
Приємні були хвилини. Хлопці брались до роботи, як дружна й організована сім’я. Одної суботи був культурний шарварок – зводини. Під звук зворушливих пісень та веселої гутірки кілька десятків читальнян, відклавши польову роботу, закладали основи «Народньому дому».
– Цей перший стовп заб’ємо як підпору національно-духовної єдності нас – селян, і заможніших, і середніх, і бідняків, щоб всі стояли одностайно за нашу долю, за добробут, – починав Сава, цей невгасимий ентузіаст-парубійко, запальний націоналіст.
– А другий стовп хай кріпить віру в наше майбутнє завтра. Нехай ніхто не піддається на ласку комуністів, а леліє в душі нашу незалежність, – продовжував середняк Петро.
– І третій стовп, – підхоплював Олекса секретар, – хай зміцнює надію на недалеку нашу перемогу.
– І четвертий, – кінчав я, – хай буде підпертям нашої ідеї – джерела, що з нього черпатимем вогонь бадьорості й завзяття в духових змаганнях.
– Вбиваймо ж, браття, цупко, щоб ця культурна установа була відпорна, як бетон, проти більшовицьких агітацій, щоб прихований на час наш рідний прапор і дух витав у ній неподолано аж до слушної години, – порядкував знов Сава.
Два тижні кипіла гаряча праця. Склались по карбованцеві й найняли мулярів, за чергою щодня працювало в допомогу п’ять читальнян, возили цеглу, глину, робили сніпки на покриття даху.
Все село дивувалось, що то «Просвіта» затіває. Не один дядько, прийшовши з лайкою забрати сина до хатньої роботи, вертався сам: «Нехай вже робить, як і інші, може воно справді щось путнє вийде».
Четвертого тижня звеселяли нову хату наші сестри – мастільниці, жінки й дівчата:
– Співаймо, сестрички, поблагословімо співом новий дім, щоб у ньому розцвітала наша пісня, наша слава, наше щастя.
А п’ятого тижня святкували відкриття «Народнього дому» (сельбудинку). Коли на сцені забивали останній цвях, Сава всіх закликав і закінчив неофіціальну промову:
– І так ми маємо сільську трибуну. Дай же, Боже, щоб
