додому, а далі й ближче зазнайомитись. Доки гуляв з нею райорг комсомолу, було все нормальне й політично-витримане, коли ж дівчина відкинулася від райорга і сприяла мені, мені закинули міщансько-інтелігентський ухил, нацькували на мене весь комсомол, і зачалася ворожнеча. Коли я – райінспектор, замість ставити якусь недолугу революційну інсценіровку малописьменного драмороба – місцевого комсомольця, – готував п’єсу «Борці за мрії» – мене обізвали контрреволюціонером, що веде розкладницько-петлюрівську роботу в районі. З-під пера ярих комсомольців вийшов допис в окружній газеті, що «зубри контрреволюції» не перевелись, а навпаки – займають відповідальні посади.
Приїхала з округи комісія, обнюхала мою роботу, але нічого не найшла й наказала комсомольцям помиритись зі мною.
Під натиском центру райорг притих, та лиш на час: боротьба знову розпалилась. Підлив вогню «Суд над Христом», улаштований з ініціятиви комсомольців.
Мені припала роля громадського захисника. Не мав я на думці лихого, виступаючи на сцену: було то небезпечно. Я лише занотував аргументи гарячого прокуратора (райорг комсомолу – мій скритий ворог-соперник). А говорив він порнографічні речі: церкву створили капіталісти, як біблію брехні, щоб нею присипляти революційні пориви робітництва. Христос – це споконвічний провокатор, а сьогодні ідеольог кулацтва й контрреволюції. Церква – зграя контрреволюції, українська автокефальна церква – це кубло петлюрівське. Закінчив він закликом: Христос – куркуль, релігія – облуда, треба знищити; церква – куркульське стовковисько, її треба зруйнувати.
Ніхто не дивувався цим речам, бо що можна почути від напівграмотної людини, що першою її книжкою була «Азбука комунізму». Я став досить витримано (комсомольця ображати привселюдно небезпечно), в тоні своєї ролі – оборонця, розбивати противника. Не скажу, щоб вдало так оперував думками, а вийшов скандал.
Вже як кінчав свою годинну промову запінений райорг, публика заворушилась. Як почав я, на хвилю стихла, але скористатись з положених мені 30 хвилин не довелось. Слова, в яких я називав товариша прокуратора профаном у теольогії, в історії повстання світу й капіталізму – заля переривала оплесками. Коли ж я нагадував прокураторові, що релігію, творену тисячоліттями, не можна подолати так швидко, а особливо вискаками з трибуни способом заялозених мітингових фраз «геть» – публика заглушила мої слова раптовими вибухами, встала, і в п’ять хвилин у залі залишилось лише десяток комсомольців.
Агітаційно-показовий суд урвався на небезпечному місці. Біда звалювалась на мене. Занепокоївся. Комсомольці вийшли, кинувши вовчий погляд.
Почалася травля, доноси. Викликали мене до Наросвіти на суд. Узяв свідків, що передали б характер моєї на «суді» промови. На моїм боці був сам Франківський, як голова суду. Це мене врятувало.
Та не цілком. Примусили перевестись до другого району. Не помогло нічого, хоч уся райконференція вчителів послала Наросвіті постанову не переводити, а
