багатозначно й сміливо заперечив я, зрозумівши, що слідчий бере лише на здогад, а фактів напевно не має.
– Что ви?! – скептично блиснув жовтими зубами. – Нє знаєте банди Дерещука!?
– І в очі не бачив, – побожився.
– Напрасно ви скриваєтє. У нас єсть документальні данниє, что ви работалі в бандє отамана Дерещука атвєтственним старшиной.
– А я вам живих свідків дам, що в банді Дерещука й ногою не був.
– Єто ваше последнее слово?
– Інакше я не можу нічого сказати.
– Жаль, – понизив слідчий тон і ніби справді з жалем продовжав: – прійдьотся вас…
У дверях з’явився Тимошко.
– О, а мій землячок чого тут? – здивувався він, немов давно мене не бачив.
– Єто твой?.. Плохіє у тєбя землячкі. Пріходітся арестов…
– Арештувати? За що? – виявив Тимошко ще більший, вдало роблений, подив. – Товариш Дворянінов, на мінутку…
Вони пішли на мінутку, а я з годину чекав на коридорі. Віхрем снували думки, аж підносили на лаві. Одна шептала: зривайся, двері відкриті, коло воріт сторожі нема… А друга, розважніша, перебивала їй: будь терпеливий. А ось Тимошко щось вторгує… Третя знов спокушала: не гай часу, не трать моменту, бо як закинуть у мурі…
І виник в уяві льох Чрезвичайки, брудний, холодний… А проти нього воля, село, життя… Зірвався, узяв за клямку, відхилив… і…
– Зайди, – покликав Тимошко.
Заходжу.
– Вот что, гражданін Юрченко. Прінімая во вніманіє, что ви началі полезную савєтскую работу, пока вас отпускаю. Дайте підпіску о неразглашенії нашіх разгаворов.
Підписуюсь.
– Всякая полезная работа будет запісана на ваш счот. Ви свабодни.
Як помилуваний смертник з місця вішалниці, так біг я з будинку ГПУ.
Зворохобила мене ця візита. Рахунки, видно, не покінчені – треба зійти з очей. Добився в Тимошка командировки від КНС і поїхав до Київа в ІНО (інститут народньої освіти); вив’язався з іспитів і зарахували студентом II курсу.
Гірка тоді була радянська наука, а ще гірше студентське життя. Не маючи ніяких засобів з дому, посидів місяць на помідорах, а як і їх не стало за що купувати, настали сірі, голодні дні. Однак, не довгі вони були: незабаром «вичистили» мене з інституту, як «лічность с тьомним прошлим».
Вивтікав з Київа в Любашівську семирічку під нагляд завідувача-партійця Франківського. Пильно стежив він за мною, часто сидів на лекціях, підслухував під дверима, випитував учнів, заводив зі мною сумнівні розмови про школу, владу. Я тримався так, щоб і комар носа не підточив, навпаки, вніс руху у школу.
Знавець у драматичному мистецтві, я став улаштовувати вистави, деклямаційні вечірки, інсценізації й таке інше, давши широке поле дітям до попису, а між ними й синкові Франківського. В школі щовечора, як в улику: репетиція, імпровізація, мельодеклямація, співи. Діти до мене горнуться, як до батька. Заслужив я помітної уваги.
