з такої туги великої до колії, ге?
Вавера відірвав очі від рейок:
– А ніби так, коханий ковалю, а ніби так.
– Але знаєш, Шимку, мені ся здає, жи ти себе самого туманиш. Ти ту властиво непотрібен. Бо ж то глуха гілка і потяги сюди вже рік як не ходять. Нема чого пильнувати. Тільки й того, що трохи заліза на рейках? Але на дідька воно кому потрібне? А зрештою, якби й украли? То не така велика й шкода для колії. То тілько забавка.
Вавері мовби хто ножа затопив у серце. Насупився, стис губи і зірвався з місця:
– Коли так, то геть звідси, до лиха! Чуєш?! Геть звідси, кажу, поки добрий! Коли ти такий мудрий, як інші, то йди собі поміж них і смійся з мене разом з ними. Але добре мені так, старому дурневі! Нащо було відкривати серце першому-ліпшому? Ото маєш нагороду! Наплювала тобі худоба до писка, сплюгавила тобі душу. Геть звідси, кажу, бо запам’ятаєш мене!
Люшня знітився, почервонів, стропів неабияк. Голосом уривчастим, повним скрухи і жалю, почав виправдовуватися і вибачатися.
– Ну, ну, старий, не гнівайся так сильно. Я, бачиш, хотів щось інше сказати. Тілько не знав як. Що з мене взяти – я простий собі чоловік, коваль. А ти – то щось інше: кондуктор, багацько світа видів, книжки читаєш. Тілько, видиш, не міг-єм собі якось то витлумачити, пощо ти зашився тут на старі літа. Але тепер то бачу, ніби так в серці чую для чого.
Вавера зиркнув на нього скоса трохи з недовірою, але вже приязніше:
– Ну, що ж, то інша справа. Коли сам признаєш, що дурень, цього разу тобі вибачу. Бо, послухай, Люшня, – додав, знижуючи таємничо голос, – є ще одна причина, яка мене тут тримає на прив’язі. А що вона є – я це відчуваю найкраще тут, глибоко в грудях – тільки її назвати ще не знаю як, тільки вловити її ще не вмію кліщами слів. Але вона є, та дивна причина… є, є, напевно…
Люшня дивився на приятеля виряченими з подиву очима:
– Ти маєш на увазі тепер не тільки тугу за колією?
– Ні, ні. То щось інше. Щось, що в мене з тією тугою єднається, але також існує і без мене, саме для себе.
– Що ж то таке, Вавера?
– Ша! То таємниця! Таємниця «глухої гілки».
Замовкли обоє, ураз перейнявшись невиразним ляком, затоплюючи погляди у вкритий сутінками вибалок. Посеред бездонної тиші серпневого вечора раптом налинули від колії тихі, хоч і виразні шурхоти і шелести. Якесь тамоване шемрання, лякливе шепотіння…
– Ти чуєш, Люшня? – перервав мовчання будник. – Рейки балакають…
– Звичайно, влітку надвечір вони скорочуються від холоду і через те бринькають.
– Рейки балакають, – повторив Вавера, пускаючи повз вуха пояснення коваля. – Балакають собі ввечері після спекотного дня.
– Рейки балакають, – повторив, як луна, Люшня.
– Так-так, – говорив майстер замріяно. – Чи ти думаєш, що вони не живуть, як ми, люди, тварини або дерева? – Коваль зиркнув, ошелешений
