про це й снить моя гілка, снить без перерви в довгі, чорні, сліпі ночі…
– А ти, Вавера, а ти?
– А я разом з нею – ніби та братня душа.
– Ви сните обоє і згадуєте?
– Снимо у великому смутку й чекаємо.
– На що? Чого ще тут сподіваєтеся?
– Здійснення того, про що снимо.
– Даремне чекання: давнина не повертається.
– Хтозна, старий друже, хтозна? Для того я тут і є, щоб її воскресити.
Коліяр підвівся і, подаючи ковалеві руку на прощання, додав:
– Чи ти думаєш, що спогади – це ніщо? То тільки таке собі пусте слово?
Кинув швидкий погляд вниз на дно виярку, торкнувся ним насипу, колії і зупинився на схилах яру:
– Тут всюди живуть ці спогади. Вештаються невидимі для людського ока між стінами цього яру, товчуться по цих рейках, волочаться ген по цілій вітці. Тільки треба уміти дивитися і слухати.
– Спогади давніх років?
– Спогади – незгладимі сліди. Бо подумай, Люшня, подумай тільки, чи то можливо, щоб після того всього не залишилося нічого!
– Ніби після чого?
– Подумай тільки! Стільки років, стільки десятків років проїжджали цією гілкою потяги, наповнюючи її гуркотом коліс, тріскотінням рейок, стільки років стіни цього узвозу перекидалися відлунням, наче м’ячем. День у день, ніч у ніч народжувалися і вмирали у цій вузькій, тісній шиї повітряні вири, вішалися на скарпах лахмани димів, припадаючи імлистими мацаками до насипу, ховалися під склепінням тунелю…
– Що ти хотів сказати, Вавера?
– Я хотів сказати іно, що спогади не гинуть. Добраніч тобі, Люшня, добраніч!
І так вони того вечора попрощалися…
Тим часом минуло літо, настала осінь. Коліяр весь час справно вартував свою гілку. Чуйний, як бузьок, не прогаяв найменшої неполадки на лінії. Якщо десь випадково сповзла поверхня насипу, відразу підсипав свіжого шутру і дбайливо розрівнював. Коли якоїсь жовтневої ночі біснувата злива залила колію, вижираючи в насипі значну вибоїну, назавтра будник працював цілий день без передиху, поки шкоди не усунув. Зміцнив у кількох пунктах петлі, деінде замінив старі вже, поточені шашелем шпали, новими. Бур’яну і трави на колії не зносив: де лише вони кинулося між рейками, полов нещадно.
Тому після семи місяців його «виконання» службових обов’язків гілка і станція виглядали зразково. Вдалину мчали стрічки рейок поверхнею, засипаною чистим і дрібним, як пісок, гравієм, з легким хрускотом перекидалися старанно змащені важелі. Двічі на день і раз серед ночі відбував Вавера так звані «вправи» і «маневри», які зазвичай здійснюють коліярі в момент проїзду потягів через їхню станцію. Пружинистим кроком, кроком старого ветерана виходив будник на перон, брав у руки сигнал – широкий червоний або зелений щит на білому полі – і ставав випростаний, як струна, між стрілкою і будкою. Іншого разу пускав у рух залізні важелі і перекидав рейки на колії. Вечорами запалював зелений сигнал за шибкою стрілки і другий, зелений або
