закрився і ні з ким не хотів розмовляти. Навіть Люшні заборонив заходити до себе, а зауваживши здалека когось, завертав з дороги помахом руки. Спохмурнів, а в очах мав якесь дике, недобре світло…
Аж якось одного бурхливого листопадового вечора під час «маневрів» зі стрілкою враз затремтів.
– Почулося мені, чи що? – мрукнув, випускаючи з рук важіль.
Нараз посвітліло йому в очах. Потік надлюдської радості заполонив серце і струсонув ним до основ. Посеред осіннього завивання вихору, посеред свисту завірюхи вперше почув…
То вже не була ілюзія, то воно! Звідти долинуло, звідти, з тунелю, виразніше й не буває! То було воно, цього разу безсумнівно воно!.. О! Знову! Трохи ближче… Солодке, кохане дудніння! Милий, безцінний гуркіт, чудовий, ритмічний гуркіт!..
– Та, та, та!.. Та, та, та!..
То він! То він! Не було сумніву! І вибіг назустріч. Вітер зірвав йому шапку, здер плащ з плечей і пошпурив його без жалю… Не зважав. З розвіяним волоссям, білосніжним волоссям, з витягнутими перед себе руками слухав дивного відголосу, як найчудовнішої музики…
– Та, та, та… Та, та, та… Та, та, та… Та, та, та… Але за хвилину замовкло; і знову свистів тільки вітер в скажених перегонах, квилили ворони під свинцевим небом…
З похиленою головою повернувся коліяр до своєї будки…
Але відтоді, з того пам’ятного вечора, йому в душі розквітла ясна надія і чекала на здійснення. Бо з кожним днем він чув це щораз виразніше, щораз ближче, щораз краще. За хвилю воно вмовкало, щоправда, глухнуло десь, розвіювалося, але назавтра, в сутінках, в цю дивну годину змагання дня з ніччю знову поверталося сильніше вже, голосніше, майже намацально…
Аж настала година звершення.
Якоїсь грудневої ночі, ночі, завіяної снігом, коли він, натомлений чуванням, схилив свою сиву голову низько на груди, залунав сигнал…
Вавера затремтів і прокинувся:
– Що це?!
– Бім-бам… – пролунало повторно. – Бім-бам…
Сигналізатор грав. Уперше з часу служби почув будник цокання молоточків…
Почервонів, тремтячими руками вбрав шапку, накинув шинель на плечі і, прихопивши ліхтар, вибіг до будки.
– Бім-бам… – грало на стовпі.
– Я йду вже, я йду, – шепнув, похитуючись на ногах зі зворушення.
Зусиллям волі опанувався, виструнчився в службовій позиції і, піднявши високо світлосигнал, чекав.
– Та, та, та… Та, та, та… – дудніло на вітці.
– Тарах, тарах, тарах… Тарах, тарах, тарах… – гуркотіли рейки.
Коліяр видивився голодним поглядом у пащеку тунелю…
– Та, та, та!.. Та, та, та!..
Нарешті побачив. На вильоті з глибокого отвору засвітилася пара очей, пара велетенських, золото-жовтих баньок і росла, росла, наближалася…
Будникoві у голові зблисла думка:
– Проїде
