козак, чи кінь наступив.
Гарна була порохівниця: рогова, з візерунком, зі срібною кришечкою – ну хоч до історичного музею тягни. Може, там реставрують. Тільки от лишилися ми без пороху.
Закинувши пістолі у сакву, ми потяглися до шабель – причому якось одночасно: Ігор одну, я другу. Аж Галя посміхнулася – «ох уже ці чоловіки, такі передбачувані!». Авжеж, ми такі. Нам тільки іграшку покажи, одразу почуєш: «Дай!»
Сварки, однак, не було – Ігор взяв залізяку свого хрещеника, я свого, а ватажкові, мабуть, вони були не дуже цікаві.
Шабля виявилась також непростою. На балістиці… (тьху, чорт!) на ергономіці холодної зброї я розумівся слабо, але на вигляд залізяка була зручна. Й замашна. І гостра. Й загнута – оце і все, що я видивився. Ще на моїй були біля ручки заглибини-доли, а на Ігоревій не було.
Ручка була цікавіша. Сталева гарда з чи то накрученими, чи то навареними кульками на кінцях, ще одна сталева кулька позаду, а саме руків’я обмотане тоненьким шнуром. Неабияк обмотане – виток до витка, як дріт у трансформаторі, а кінці заправлені під гарду і кульку. Майстер робив. Ще й гніздо на гарді під якийсь камінчик було, але самого камінчика, мабуть, виколупали багато років тому.
Ігорева, здається, була трохи простіша, без кульок, з пласкою гардою й з дерев’яними щічками замість шнурка.
Крім саков, одягу та шабель, нападники заповіли нам два шкіряні мішечки, схожі на капшуки для тютюну. В живому вигляді я вже таких не зустрічав, але в музеї бачив колись. Особливого інтересу тютюн для нас не становив, але глянути…
Капшук виявився важким. Ну як важким – не штанга, звісно, і не гантеля, але важкуватий, як для тютюну. Ми перезирнулись, і я рішуче смикнув за шворку, якою мішечок був замотузований.
Монети.
На стіл висипалось з десяток монет – дві руді, одна срібляста і решта чорні.
О, так, це вже було значно цікавіше за якийсь там тютюн!
Я витрусив і другий капшук. Здобич була приблизно така ж, але сріблястих монеток було аж три, і ще одна вигравала підозрілою жовтизною.
Непогано козаки жили, непогано…
Хоча хтозна. Може, це не так вже й багато?
Я озирнувся на колег. Жоден не виявляв бажання прочитати лекцію з нумізматики, потицяти пальцем і недбало сказати: ось на цю можна купити воза з конем, а на цю – хіба що коржика з маком.
Всі монетки були якісь кострубаті. В мої часи дітки розважались, малюючи кола навкруг монеток – так от, ці гроші для таких вправ не підходили. Рукою намалювати – і то вийшло б рівніше.
Напилком їх пиляли, чи що? Чи, може, молотками лупили?
З написами було ще гірше. Замість звичної великої цифри «1» або «2», або, скажімо, «10», монетки хизувалися вензелями, орнаментами, коронами, латинськими літерами, а одна, найчервоніша – профілем якогось горбоносого дядька – короля, мабуть. (Профілі письменників тоді ще на монетах не штампували.)
Я
