то мене виглядаючи, чи то просто роззираючись, де тут що.
– Кхе-кхе, – сказав я, навіть не намагаючись імітувати кашель. Було б інакше якось озватися, але побоявся налякати; і якщо вона, скажімо, до вітру зібралася, то хтозна, чи не сталося б це раніше, аніж було заплановано. Просто на порозі…
Не сталося. Здригнулася, але не вереснула і навіть не зойкнула.
Навпаки, зорієнтувалася, мене побачила й рушила назустріч.
Я мовчки посунувся. Колода була довгенька, і так місця б вистачило, але усі наші взаємодії (людини з людиною мається на увазі) складаються із двох частин – інформативної та комунікативної. З інформативною все і так ясно – піди туди, принеси те, подай се, а комунікативна складніша й старша. Коли вона складалася, ще не можна було сказати: «Принеси те!» – а про більш складні конструкції, на кшталт: «Післязавтра о 18.30 зганяй за такою адресою, зустрінь пана такого-то й купи в нього те-то й те-то» – й мови не було, бо таки не було мови у ті часи. Ніякої. Тільки набір згуків і жести, а найпоширеніший із них – «роби як я!». І доводилося робити, бо інакше прийшли б конкуренти з іншого племені й зробили по-своєму. Враховуючи канібалізм, те «по-своєму» навряд чи сподобалося б. Та й свої б не пожаліли у голодні часи.
От і доводилося б у кожному жесті, у кожному русі давати співрозмовнику якийсь знак – я, мовляв, свій. Не їж мене, а я тебе не їстиму. Принаймні зараз. На тобі краще гомілку того ворога, якого ми разом позавчора завалили, пам’ятаєш? Хороший ворог, товстий, смачний… На тобі ще й місце біля вогню, я посунусь…
Кількадесят або й кількасот тисяч років вбили ту комунікацію у такі глибини свідомості, що й шість тисяч років більш-менш налагодженого інформативного спілкування не змогли вибити. Ми посуваємося, пригощаємо один одного вечерею або цигарками, цікавимося здоров’ям, а жінки ще й торохтять годинами одна одній, одна одну при тому не чуючи, натомість даючи знати – я своя! Я тебе їсти не буду! Принаймні сьогодні…
Я посунувся, і Галя присіла поруч – не так щоб впритул, але значно ближче, аніж вмостилася б, якби не посунувся.
– Не спиться, – мовила вона по тривалій паузі. – Скільки всього було…
Мабуть, вона хотіла почути щось співчутливе, але у мене були інші плани на залишок ночі, і бовкнулося інше:
– А скільки всього ще буде!..
Галя здригнулася – не інакше, як уявивши, й уявлене їй не сподобалося.
– Стільки крові, – стиха пробурмотіла вона. – Стільки вбивств.
Ми помовчали. Як на мене, то кількість усунутих перешкод трималася у розумних межах, але навряд чи варто було Галину переконувати у цьому.
– Наскільки я зрозумів, – здалеку почав я, – ми маємо трохи повоювати.
І, щоб не лишати питання відкритим, пояснив:
– Якщо так, то крові та вбивств буде більше.
– Та, мабуть, що більше, – на диво спокійним тоном відповіла Галина. – Але…
Вона труснула головою.
– І знаю, що без цього ніяк.
