«Цо?»
Логічний випадав розклад, але вкрай невдалий для мене, причому з усіх міркувань одночасно. Якщо я зараз гепнуся спати, вони ще вовтузитимуться, бубонітимуть, Альберт, може, ще й дещо цікаве, нарешті, почне розповідати, а Ігор буде підбивати клинці до Галі; потім я буду нидіти вологим холодним ранком, а вони спатимуть тут, поруч одне від одного… та загострювати стосунки було зарано, і я кивнув.
Маленькою винагородою стало те, що Галя також не стала розтягувати вечір на півночі, вимостила гніздечко біля стіни, на гілки лягла, гілками ж накрилася, а отже, й чоловікам язиками молоти, спати заважати було б трохи совісно. Вони коротко перегавкнулися між собою майже не зрозумілими мені термінами – мабуть, вирішили, хто перший стоїть, хто другий, але результатів тих переговорів я вже не чув, бо майже одразу і закуняв.
Хоча ні, не одразу. Щось гостре трапилося поміж гіллям, муляло в ребра й ховатись не збиралось. Я трохи потерпів, перекинувся на інший бік (краще не стало), поліз рукою, намацав ту капость. Думав – сучок, але на дотик сучок був якийсь незвичний.
«Потім роздивлюсь…» – проскочила сонна думка. Я запхнув знахідку в сакви й провалився у сон.
Прокинувся від того, що Альберт обережно торсав мене за плече – значить, першим стояв таки Ігор.
Я кивнув, позіхнув, звільнив Альбертові місце, а сам виперся на галявинку. На самому її краєчку, попід кущами, ще вдень надивився зручну колоду, яка цілком могла правити за грубий ослін, а що вона під кущами – то це й на краще. Менш помітно буде, й ззаду ніхто безшумно не підкрадеться.
Бо ліс – це все-таки ліс. Це не смітник, не місто й не індустріальний пейзаж. Є щось у ньому таке, що заколисує, заспокоює, привертає до мирних, хороших, лагідних, можна сказати, думок… тільки не серед ночі.
Бо серед ночі ліс ворожий.
Давній-прадавній, ще з неандертальських часів інстинкт підказує, що он за тими кущами ліворуч може ховатися тигр. А на дереві легко може причаїтися леопард. Десь позаду цілком імовірно підкрадається вовк, та ще й, мабуть, не один; отам, попереду, ну точно бреде назустріч ведмідь, і навіть дибки стати лінується, бо не ворог ти йому, а лише слабка беззахисна здобич.
Нерви натягнуті тугіше за канат, що його тягнуть в обидва боки дві команди на змаганнях із перетягування, зіниці автоматично розширюються до максимуму, хоч зараз до окуліста, вуха так само негайно виходять на режим максимальної чутливості, і якщо хтось поруч у долоні плесне – то я підскочу, наче від пострілу над самим вухом.
Принаймні замолоду саме так себе в лісі серед ночі й почував. А зараз… ні, погана все-таки штука – коефіцієнт емоційного вигорання. І сила ще в руках є, і розум ще не починає всихати, й очі не білі від катаракти, й вуха ще не закладені – а осьдечки вона підкрадається – байдужість і старість, і що тут поробиш?
А вже ж поробиш!
Методів боротьби з емоційною старістю багато, але суть одна – не давати собі збайдужіти. Працювати. Не лише руками, але й головою; навіть більше головою,
