уявляю, що буде коїтися в бідолашній Речі Посполитий, якщо король зараз віддасть Богові душу.
– У короля немає наступника, – з розумінням справи сказав Христоф.
– Та отож бо… – ще раз і ще важче зітхнув Фірлей.
Він звівся на ноги, сіпнувшись від несподіваного болю в спині, що викликало чергову хвилю брутальної лайки з його вуст.
– Чи можу я звернутися ще з одним проханням до вашої мосці? – також встаючи, запитав Христоф.
– Кажи, – прокректав маршалок.
– Це щодо Софії…
На цих словах господар замку вирівнявся і пильно глянув на гостя.
– Так, – мовив він, – слухаю тебе.
– Чи не знайшлося б тут для неї якої-небудь служби? – запитав Христоф.
Фірлей усміхнувся.
– Служби, кажеш, – сказав він, – хочеш в мене її залишити?
– Хочу знайти їй добре і безпечне місце, – відповів Христоф, – часи непевні.
– Треба подумати, – протягнув власник замку, хоча видно було, що він прийняв рішення одразу, як лиш почув це прохання, – перебудемо ніч, а вранці поговоримо.
Христоф уклонився на знак згоди, і вони попрощалися. Гість повернувся до свого покою і, роздягнувшись, вдруге вклався спати. Поспати йому вдалося не більше двох годин, коли в двері знову постукали. Стукіт цього разу був впевненіший і гучніший, ніж попереднього разу. Чоловік неохоче звівся на ноги і подався відчиняти. За дверима виявився господар замку у нічному одязі. Поряд з ним непевно тримався ключник зі свічкою в руках. Рідкувата чуприна на голові Фірлея була скуйовджена, а у вирячених очах читався страх.
– Вашмосць… – здивовано промовив Христоф.
– Ходи зі мною, – прохрипів маршалок.
– Куди?
– Побачиш. Ходи, кажу…
– Гаразд.
І, не дозволивши гостеві навіть як слід одягнутись, Фірлей потягнув його за собою. Вони спустилися тими ж стертими сходами донизу, а потім знову піднялися вгору. Після вузького, як мишача нора, коридору, усі троє вийшли на галерею замкової стіни, що була призначена для тутешньої сторожі. Замок Фірлея був давнім, то ж стіна мала характерні мерлони,[4] як будували в часи, коли артилерія ще була зовсім слабкою і недієвою. За одним з таких мерлонів Фірлей зупинився і знаком зупинив інших. Потім підкликав до себе Христофа і обережно вказав пальцем на сусідню з ними, дещо нижчу стіну, що знаходилась на першій лінії укріплень. Придивившись, Христоф побачив там величезну рись з вогненними очима, яка нещодавно являлась йому у сні. Втім, ця тварина, справжня чи примарна, знаходилась там не сама. Поряд з нею виднілася жіноча постать в білому. Жінка, присівши навпочіпки, гладила цю велетенську кішку по голові. Без жодного страху чи бодай побоювання… Вони виглядали, мов демонські сестри, що зустрілись вирішити долю довколишніх людських душ.
– Тобі видно, хто це там? – тремтячим голосом перепитав господар замку.
Христоф
