той, з ким зустрічі не оминути, – відповів він.
В сутінках відчулось, як монарх стрепенувся.
– Хто… хто пустив тебе сюди? – кволо вигукнув король, і в голосі його звучало більше відчаю, ніж гніву.
Виходить, найкраща вавельська сторожа із загартованих та відданих вояків не здатна його вберегти.
– Візьміть себе в руки, ваша королівська милосте, – спокійно проговорив гість, – не треба кричати… Тим більше, що в світі не знайдеться такої сили, яка б мене стримала. Ваші охоронці ні в чому не винні.
Король Речі Посполитої Сігізмунд ІІ Август раптом відчув, що цей чоловік дивним чином має над ним владу і будь-що заперечувати йому немає жодного змісту. Монархові навіть здалося, що якби той наказав йому вистрибнути з вежі, то заледве чи король знайшов би сили опиратись наказові.
– Що тобі потрібно? – запитав Сігізмунд Август і тієї ж миті зрозумів, як сильно боїться відповіді.
– Твій час настав, – металевим голосом сказав незнайомець, зробивши до нього широкий упевнений крок.
– Стривай, – благально вимовив король і виставив перед собою руку.
Жест його виглядав слабким і безнадійним, проте гість зупинився. Добру хвилину тривала мовчанка. Очевидно, незнайомець вирішив, що поспішати нікуди і терпляче чекав, доки монарх прийде до тями.
– Можливо, ми домовимось?… – звівши очі на співрозмовника, майже пошепки промовив Сігізмунд.
Той зайшовся гучним скрипучим реготом.
– Домовимось? – перепитав незнайомець і в голосі його було стільки знущання, що вистачило б на десятьох таких, як Сігізмунд Август, – про що ви хочете зі мною домовитись, ваша королівська милосте?
– Дай мені ще трохи часу, – благально вимовив той.
– Твій час закінчується сьогодні.
– Будь ласка… Невже я не можу прожити бодай на одну добу довше?
– Можеш, – кивнув гість, – але навіщо це тобі? Завтра нічого не зміниться.
– Зміниться. Є одна справа, яку я мушу закінчити.
Біль та розпач пожирали короля, і він вже не міг триматися рівно. Монарх згорбився, важко спершись на свій ціпок. Цей чоловік, від якого досі залежала доля велетенської Речі Посполитої, викликав до себе тільки жаль.
– Мало хто в світі будь-коли торгувався зі смертю, – промовив гість, – а ті нечисленні, хто все ж на це зважувався, потім гірко шкодували і прагнули таки померти у свій час. Але було пізно…
– Отже, це можливо? – з надією запитав Сігізмунд.
– Можливо, але доведеться заплатити жахливу ціну.
– Мені однаково. Я готовий.
– Навіть не почувши, що буде потрібно за це мені?
– Що ж, кажи…
Співрозмовник короля глибоко вдихнув повітря. Воно затрималось на мить десь у його легенях, а потім зі свистом вирвалось назовні. Сігізмунд болісно зойкнув, ніби цим зусиллям у нього вже відібрали частку життя.
– По-перше, за це ти вмреш
