маленька Анничка завжди співчутливо всміхалась до мене.
Біленька, синьоока, волосся, як витіпаний льон, гострий носик, щічки – доспілі яблучка. Але я їй не відповідав усмішкою.
…Якось мене знову залишили. За що, не пам’ятаю. Мене повинні були замкнути самого в класі й випустити пізно ввечері. Я не міг звикнути до такої кари. Дивитися крізь вікно на село, слухати голоси, сміх, бачити веселі забави моїх вільних товаришів було нестерпно важко.
Учитель, пам’ятаю, сказав з насмішкою:
– А може, хто залишиться за нього?
Відповіли реготом. Тільки Анничка промовила тихо, не підводячи очей:
– Я лишусь.
І залишилась.
Було дивно: чому?
Я пас свої корови, вона – чужі. Мене батько жалів, скаржився солтисові на вчителя, її не жалів ніхто ніколи. Корів ми пасли разом. Я доглядав дві, вона – вісім штук Бойканюкових. Я палив ватру восени і грівся, вона ж не мала часу через худобу. Я не допомагав їй, не ділився з нею свіжим житнім хлібом.
І все ж вона залишилась.
А одного разу я нарвав букет бузькового огню і йшов додому. Вона зустріла мене і просила дати тільки одну квітку. Коли не дам, моя хата згорить. Так люди кажуть. Простягнула руку, довірливо глянула, не сподіваючись відмови.
– Дай лиш одну, я закосичуся.
З-під полинялої хустини очі питали:
«А мо’, не хочеш?»
Я відвернувся.
– Чого тобі треба?
– Нічого…
І все ж вона залишилась!
А тепер я поглянув на неї, тільки якась мережка в моїх очах не дозволила побачити її – голубих. Ми стояли мовчки, поки не стало порожньо в класі, поки не гримнув учитель:
– Ну, чого стоїш?
І за Анничкою скреготнув ключ у дверях.
Мені не хотілося йти додому. Зі школи – на леваду. А там повітря під дотиком чути, вогке, прохолодне, мов джерельна вода. По леваді поважно ходить бузько, клює дзьобом у мочарах, клекає, не боїться мене. Я навіть міг би погладити його по гладкому пір’ї, та немає часу. Бузько шукає жаб, я швидко зриваю бузьків огонь. Вечірні сутінки густо наливаються між гори.
…Анничка ще в школі. Я вертаюся, я мушу її застати, дати їй не одну квітку – цілий букет, мушу щось хороше сказати їй. Біжу, а тепло хлюп та хлюп у грудях.
Але її вже в школі немає.
Я – стежиною через городи до Бойканюкового обійстя, хочу наздогнати, але її немає.
Обережно підходжу під вікно, воно вже світиться, заглядаю – в кутку на ослінчику сидить і плаче Анничка. А Бойканюк, немов виссані недокурки, кидає слово за словом з-під пожовклих вусів:
– Не будеш більше, псяюхо, ходити до тої школи!
Стою хвилину, другу, дзявкає пес. Може вийти господар. В очах у мене пече, як сіль, щось давить у горлі.
Анничка сидить у кутку на ослінчику і плаче.
Вона вже не піде до школи.
А в моїх руках –
