дісталося пляшкою пива.
Далі я отямився, як мене в’язали й несли на вулицю.
– Що сталося? – питали в натовпі.
– Он зварйовал, – відповіли.
– О Матко Боска!
Ви, напевно, не допускаєте, любий друже, що я потрапив до будинку божевільних, де пробув місяць. Все було зроблено чисто. Психіатри визнали мене хворим. А далі… Ні, не буду розказувати, це надто важко. Я не переніс всього. Щось надломилося в моїй душі… у моїй свідомості, туди влились отрутою слабість і переляк.
Вже нікому не страшний, я знову повернувся в університет. Погодився написати реабілітаційну статтю. Через недовгий час вийшла друга замітка – «Блукання молодого ентузіаста». Після появи цієї статті я довго лежав – без думки, без бажань, без життя – на своєму тапчані й нічого не хотів, крім смерті.
І враз без стуку відчинилися двері. Я думав – марево, але ні, це була Гелька. Маленька, з худими плічками, темними очима. Вона поволі підходила до мене, не зводячи з мене погляду. В її очах я читав собі вирок, у її зіницях останній раз побачив правду, ту правду, якої шукав усе життя.
Підвівшись, ждав слова, ждав удару в обличчя, ждав усього, тільки не тієї погордливої мовчанки.
Шукав сліз у її очах, але даремно. Нічого, крім презирства, не побачив.
Вона пішла. Назавжди. А я залишився сам. Одинокий на все життя, зі своїм хворим, розбитим серцем.
Ну, ось і все, мій друже. Я міг би розказати ще, як захищав магістерську, потім докторську дисертацію, як врешті не дали мені роботи. Та це не цікаво.
Тепер я підходжу до кінця своєї естафети, а іншим передати нічого. Хто винен у цьому? І з ким же розрадити своє серце, повне любові й ненависті, повне образи і нестерпного жалю? Я стою перед стіною дійсності, як сліпий старець, одинокий, як жебрак, простягаю руку і кричу голосом душі своєї: «Кому розкажу про свою розпуку?»
А в приступах душевної слабості шепочу: «Вернись до мене, любов моя». Але вона не вернеться, як моя юність, як чудовий сон весняної ночі…
Я пильно глянув на доктора. Обличчя його було дуже бліде. Раптом він схлипнув і схопився рукою за груди.
– Ой! – зойкнув і закинув голову на спинку крісла.
Це було для мене зовсім несподіване. Я кинувся, тряс доктора, розтирав рукою груди, кликав. Але він був мертвий… Очі відкриті і, на диво, спокійні. Немов знайшов те, чого шукав ціле життя, і передав тепер у надійні руки.
Скиба землі
Осінь. Барвиста, прозора, тепла осінь. Прикарпатські ліси, вкрились строкатим одягом, а вітер роздягає їх. Сумовито шелестить пожовкле листя, зриваючись з гілля.
Ріка шумить, але не так, як влітку. Вона тепер тиха, вода в ній чиста, як сльоза. Небо ласкаво пестить землю, всміхається задумане сонце.
А поле жовтіє стернями; по ньому бігають польові смугасті миші, дбайливий хом’як забирає останній колосок і несе поспішно до своєї нори; по кукурудзищах бродять корови, пастухи палять ватри,
