зблід. Він забув про те, що вчора пив у шинку і що говорив йому Микола. Це все було сном, марною втіхою п’яного, а нині життя показує всю свою жорстокість: сьогодні прийшла поліція, сьогодні мститься Повзонюк, а завтра – тюрма. А діти голі остануться під зиму, голодні, без опіки. Він хотів упасти на коліна й просити пощади або кинутись на поліцая і задушити його, хотів накласти на себе руки, щоб не мучитися.
Але нічого не зробив. Поліцай надів йому на руки ланцюжки, замкнув на них ключиком маленький замочок.
– Язда! – крикнув поліцай.
У дверях Яким стрінувся з Пилипом Повзонюком.
З-під навислих брів єхидно сміялися його очі.
Яким плюнув йому в лице. Поліцай ударив Якима прикладом у спину.
На протилежному березі ріки, біля переправи – якісь два вершники і бричка. Поліцаєві Гартику легко було пізнати уланську форму. Рогатівки зсунулись на потилицю, один втирає піт з чола. Другий кричить, щоб швидше подавали пором.
– Куди панове так спішать? – спитав Гартик, коли пором причалив до берега.
– А пан комендант куди спішить? – молодий улан глянув на арештованого й цинічно засміявся: – Боюсь, що ви поміняєтесь ролями в повітовій тюрмі.
– Не розумію пана…
– В повіті – більшовики!
– Цо пан муві?!
– Як Бога кохам!
Поліцай зблід, у нього затрусилися руки, він не міг витиснути слова з горла.
– Що робити? – прошепотів безпомічно Гартик і благально дивився на військових.
– У Румунію з нами, пане комендант, у Румунію. Там нас жде вже «непереможний» Ридз і пан Мосціцький.
Гартик не роздумував довго. Скочив у бричку, і курява з-під копит та коліс піднеслась слідом за ними.
– На всі чотири вітри! – зареготав Яким, стиснув кулаки, сіпнув руками, і ланцюжки впали в придорожну пилюку.
Оре Яким ниву, наспівуючи. Міцно держать руки чепіги плуга, крає леміш пахучу землю скибу за скибою.
Повзонюк почорнів зі злоби й страху. Довго не показувався в село, а тепер поволі починає смілішати, приязно всміхається до людей, низько кланяється Якимові.
«Хитруєш, куме!» – думає Яким, але мовчить. Він знає, що скоро прийде час, щоб звести всі рахунки з Повзонюками.
Вже давно полетіли через вікно школи портрет Пілсудського і кігтистий орел. Юрчик сам кричав їм услід, повторюючи за старшими: «В Румунію, пани, в Румунію!», хоч сам не знав гаразд, що таке Румунія.
А тепер вчиться.
Вже не ховає книжок, білим клубочком котиться зі школи і галасує на всю хату, тикаючи пальцем на великі букви в букварі.
– Тату, тату, дивіться, що ми сьогодні вчили!
Яким дивиться на незрозумілі йому закарлючки, приглядається і всміхається.
Юрчик не знає, чому батько такий дивний.
– Прочитали, тату?
– Прочитав, сину. Аякже… – і так, ніби сам до себе: – Тут про все написано, Юрчику. Про тебе і про мене, і про нашу земличку. Все тут є, читай, синашу.
Юрчик читає. А Яким і без
