де межа? – Повзонюк повернув коней і почав різати другу скибу.
– Як, де межа! А кілочки!
– Кілочки! Можеш собі забивати їх, де хочеш, тільки не в ріллю. Я знаю, що межа через чотири скиби, не бачиш, де вільшина росте?
Якимові кривда й біль стиснули серце, і він кинувся до коней.
– Ні кроку далі, розбишако! – крикнув він, шарпаючи коней за вуздечки. – Ні кроку!
– Вйо-о-о! – ударив Пилип коней батогом, і вони, зваливши з ніг Якима, шарпнулись уперед. Яким піднявся, позеленілий від злості, і кинувся на Пилипа. Довго вони тягалися по ріллі, потім попадали й товкли один одного, поки не змучилися.
Спльовуючи кров’ю з розбитої губи, піднявся Повзонюк і прошипів:
– Ти поплатишся за це, жебраче паршивий!
– Ти поплатишся, й на тебе прийде час!
– Побачимо, як завтра будеш говорити з поліцією!
– Свистіти мені на твою поліцію. Бог дасть, і на неї також прийде свій час.
– Політикою граєшся, москалів ждеш?
– Когось діждемося, кровопивцю! А тобі не довго панувати.
– А-а! Комуніст! Добре, дуже добре. Завтра ти за все будеш відповідати. А тепер нема часу. Вйо-о! – він не звертав з Якимової ниви, а смикнув поводи, щоб поганяти далі. Але Яким знову скочив:
– Марш звідси, я сказав!
– Що ж ти мені зробиш, голодранцю? Хочеш процесуватися?
– Мій процес один! – і Яким, піднявши зі стерні кіл від копні, замахнувся на Повзонюка.
Кинулись убік коні, відскочив Повзонюк, і кіл переламався об плуг.
– А-а! То ти так… – прошипів Повзонюк. – Завтра ти будеш зі мною говорити в суді.
– То буде завтра, а нині – марш звідси!
Яким сам не знав, звідки в нього набралось стільки сили та рішучості. Повзонюк завернув коней і поплівся на своє поле, сиплячи прокльонами.
Пізно ввечері повернувся Яким додому. Пропив у корчмі останні гроші з горя. Бродив хміль у голові, але на душі чомусь стало легше. Може, тому, що перший раз у житті сміливо підніс руку на того, перед ким схилявся весь вік? Він не думав уже про поліцію і про суд. У шинку шепнув йому стиха Микола Калиняк, що Польща війну програла. Якимові пригадалися слова Повзонюка: «Що, москалів ждеш?» І він вголос подумав.
– Тепер, напевне, діждуся…
Коли повернувся додому, троє малих дітей спали вже на печі під рядном. Брудні, голодні, заснули без материного подиху, без колискової пісні, без пестощів. Хто приголубить сиріт? Яким їх любить, він радий живого серця їм вкраяти, але пестити не вміє.
Найстарший, Юрчик, сидить у куточку. До нього сягає слабеньке світло каганця, він потихеньку виймає книжечку із-за пазухи й починає читати.
Шелеснув листок.
Яким оглянувся, але, осліплений полум’ям, не побачив нічого і далі втупив очі у весело палаючий огонь у печі. Юрчик забув, що батько може почути, й почав вимовляти слова півголосом.
Яким
