з гуркотом закривали крамарі вітрини крамниць.
Я поспішав із гімназії до гуртожитку. На повороті перед ратушею наткнувся на людину.
– Прошу пробачення.
Середній на зріст чоловічок, змарнілий, обличчя – у зморшках. Сірі, блискучі, немов скляні, очі глянули поверх насунутих на самий кінчик носа окулярів і розгублено всміхнулись.
– Добрий вечір, пане.
– Доброго здоров’я… – я відступив убік, щоб обминути його, але чоловічок знову загородив мені дорогу. Правою рукою запихав шматок хліба в рот, лівою зробив жест, немов хотів щось запитати.
Я придивився пильніше до цієї дивної фігури.
Старе зимове пальто, підперезане шнурком, обвислі криси капелюха, черевики, перев’язані телефонним кабелем попід підошву. Під пахвою – туго набитий книгами портфель, звідти виглядав старий словник латинської мови.
– Я дуже радий, пане, що вас бачу, – говорив чоловічок швидко, наче боявся, що я його переб’ю, – ви давно мені подобаєтесь, тільки ніяк не можна було вас зачепити на розмову.
– Чим можу служити?
– Я володію шістьма мовами: латинською, грецькою, – рахував чоловік на пальцях. – І… і… французькою, німецькою, англійською і… і… італійською. Крім того, знаю чеську, сербську, словацьку. Я дуже радо взяв би учня за низьку ціну. За рік-півтора оволодіє чужою мовою. Може, ви мені знайдете кого-небудь?
Я подивився на незнайомого, як на божевільного.
– Ви дозволили собі пожартувати, добродію. Всього найкращого, мені ніколи.
Він поглянув на мене очима, повними докору й образи. Здається, у них тремтіли сльози.
– Прошу прийняти до відома, – підняв окуляри на чоло, – що я доктор філософії. Моя адреса: Петра Скарги, 16. Доктор Бровко. До побачення! – обернувся і пішов. Я стояв спантеличений і дивився вслід нещасній постаті. Раптом з бічної вулички з шумом висипала юрба дітей.
– Доктор Бровко, доктор Бровко! Дзяв, дзяв, дзяв! Бровку, ходзь ту! Гав, гав, гав! – Вони сіпали його за поли старого пальта, тягли, кидали грудками.
Доктор Бровко кинувся тікати, але даремно. Вуличники оточили його з усіх боків. Тоді він глянув навколо безпорадно й заскиглив:
– І чого ви хочете від мене знову?
Збоку стояв поліцай і заходився від сміху.
Я підбіг до нього.
– Наведіть порядок!
– Пан хце биць патроном тего ідіота? Нє жичи я тего пану!
Тоді я сам з криком кинувся до дітей, розігнав їх, узяв під руку доктора і повів бічною вуличкою. За рогом він вдячно глянув на мене, витер з обличчя сльозу й міцно потис мою руку.
– Зайдіть до мене колись, добродію.
– Дякую, зайду.
У самому кінці вулиці Петра Скарги стояв одинокий, як сирота, будиночок. Старенький парканець і чотири кущики бузку відділяли його від довгого блоку високих будинків. Полупані стіни, протрухлі східці і старомодний шнурковий дзвінок на дверях.
За цей шнурок
