style="font-size:15px;"> – Пройдисвіт! – гукнув хтось інший, і зал заклекотів: – Соціаліст! За вікно його!
Антін побачив налиті презирством і люттю обличчя.
– Тихше! – гупнув голова кулаком по кафедрі. – Прошу бути тактовними, панове!
У залі вщухло.
– Виділ товариства вельми скорбить, що сталося таке непорозуміння. Попереджаю, щоб у майбутньому на засідання пускали тільки запрошених. А цього добродія, якому байдужа рідна нація, дозвольте попросити з залу.
Кривда повів розгубленим поглядом по аудиторії. Ніхто не виступив на його захист. Він підвівся і попрямував до виходу.
Раптом з шурхотом відчинилися двері, і до залу вдерлася юрба студентів.
– Без куратора! Шизма! Бий їх! – закричали, і в кафедру полетіли дубові поліна. Зчинилося сум’яття. Хто вискакував через вікна, інші бились навкулачки. Антін під стусанами, що сипалися на нього з різних боків, пробирався до виходу.
Тут віч-на-віч зустрівся з розгаряченим Владеком. Якусь мить дивилися один на одного визивно. Нарешті, Антін промовив:
– Ходім додому, Владеку. Тут щось не так. Нам треба поговорити. – І силоміць потягнув його за руку.
Антін замовк, йому здалося, що Юля не слухає.
– Здається, я знудив вас, Юлю.
Вона не зрозуміла, навіщо Антін це сказав. І чому враз перервав розповідь.
– А далі? Що Владек?
– Владек… Він щиро каявся, що пішов на такий ганебний вчинок, але розмовляти зі мною не схотів.
– Ти поляк з бідної сім’ї, – говорив я йому, – я українець з бідної сім’ї. Нам не по дорозі з паничами. Чому б разом не подумати, де правда?
Але Владек відмахнувся і зарікався, що це перший і останній раз він узяв участь у політичній акції. Ми залишились приятелями й надалі. Тільки щось надламалось у нашій дружбі й не згладжувалось бігом часу. Як мала вибоїна на схилі гори розмивається дощем і творить нові береги, так і зустріч у дверях залу Коперніка віддалила нас.
А мені потрібний був друг. Як повітря. Наступні роки були сповнені незвичайних для мене подій. Важко про все розказувати. Але дещо так укарбувалося в мозок, що ніколи не забудеш.
Пам’ятаю, одного дня ендеки[6] оголосили «день без жидуф». Я бачив, як вони волокли сходами вниз напівпритомного скривавленого єврея. Волокли й реготали. І ніхто не боронив його. Стояв і я збоку, як підлий боягуз.
А зовсім недавно я був свідком убивства робітника-демонстранта. Мабуть, до смерті не зблідне в моїй свідомості ця жахлива картина. У нього з рота і з вух стікала кров, а він кричав, захлинаючись власною кров’ю: «Хай живе революція!»
Не знаю, чи це була звичайна людина, чи, може, згусток революційної пристрасті, не знаю, чи сама ідея така сильна, що примушує саме так умирати, але я кинув звинувачення цьому героєві: «Чому ти помер? Яке ти мав право умирати? Яку користь ти приніс своєю геройською смертю?» Я звинуватив його і тих, хто йде на невиправдану смерть. Я перестав читати соціалістичну літературу.
Націонал-демократи. Члени фашистських організацій панської Польщі.
