утікав? – запитав у дітей.
– Бо він соляник, – відповідали навперебій.
– Він сіль міняє, а поліціанти соляників ловлять та й ведуть до криміналу.
Антін з недовір’ям глянув на дітей, але в їхніх очах прочитав – правда. Для дітей ця правда була такою звичайною, як те, що вони їдять хліб і пасуть корови. Це відкриття боляче вразило Антона. Він зрозумів тепер, що нітрохи не знає життя цих простих людей, хоч бачив їх не раз. Вони зустрічались на вулицях – з важкими бесагами через плечі йшли згорблені, поморщені, стояли на ринку з мішками зерна, цибулі й картоплі. Він бачив їх у горах із сокирами й пилами, на позальвівських полях – з плугом, серпами, з мотигами. Антін знав, що він паросток цих людей, але про умови їхнього життя мав тільки невиразне уявлення. Антін зрозумів тепер ще й те, що поза його світом наукових проблем і філософій, поза світом діяльності різних партій кипить страшна, жорстока і невгамовна боротьба. І якраз вона, ця боротьба, повинна стати змістом, стрижнем, душею і науки, і політики. Як збагнути її? Щось подібне на докори сумління відізвалося в грудях. Він погладив по голівці Катеринку й пригорнув до себе.
– Тут у селі ніхто не живе на прізвище Кривда? – спитав.
– Кривда? – Дівчинка задумалася. – Це тато знає. Я його спитаю, добре?
– Добре… – Через хвилину запитав знову: – Дяк Пантела Бобик ще живе?
– Жиє. Але він уже старий. Навіть не співає.
Антін переступив високий поріг дякової хати.
– Слава Йсу.
– Навіки, – відповів сивий дід, не підводячися з постелі.
Антін приглядався, щоб пізнати в ньому колишнього веселого оповідача цікавих казок і пригод, але даремно. Нічого не залишилося від давнього голосистого дяка Пантели.
– Вам кого? – спитав старий.
– Це ви дяк Пантела?
– Та я. А ви хто такі?
– Я – Кривда. Антін. Григорія Кривди син, того, що Кривим прозивали.
– A-а, того, що мадьяри повісили?
– Ага.
Пантела підвівся. Жовте обличчя пожвавилось.
– Диви, знайшовся! Сідай. Кажи, де був.
Старий закурив люльку, та, замість слухати Антона, сам почав говорити.
Антін ловив кожне його слово.
– Ви всі так розбрелися, що й не знайде вас ніхто по світі. Але, як то кажуть, гора з горою, той-во… Ади, ти показався. Одна з твоїх сестер, Марійка, відай, таки зразу померла. Оленка й Василь десь загубилися по чужих селах. Нічого про них не чути… А в нас тепер багато нового робиться, той-во… По селах, май більших, всюди «Просвіту» організують. Навіть у нас школу будують. Але я, брате, виджу, що з того ніц не буде. Ти, напевно, не тямиш того Якубського, що в дідича економом був… Ага… Дідич збанкротував, а Якубський загарбав усе та й сам поміщиком став. Тепер буде двір розбирати. Аби, кажу тобі, клапоть землі попав людям з дідицького. Все з’їв. Оце він упхався до тої школи, бо солтисом його
