цього слова.
Через два роки від тифу померла мати. Сироти розлізлися від опустілої хати по людях. Марічку з Оленкою – найменших – забрали сусіди. Антось узяв за руку рочком молодшого Василька й пішов проситися в найми. Примістив його в сусідньому селі, пообіцяв повернутися, а сам подався до міста.
Наближалася зима. В Коломиї Антось був тільки один раз. Він пам’ятав, що там між високими будинками їздить якась велика чорна машина, яка пихкає густим димом і пронизливо свище. Мама називала цю машину «льокайкою». Тепер «льокайки» не було. Погнуті рейки разом з прикріпленими до них шпалами лежали скручені на дорозі, як розтоптані змії. В самому центрі на місці будинків – купи цегли, каміння і штукатурки. По руїнах, запушених сивим інеем, никали діти. Збирали тріски, уламки рам, вигрібали з-під примерзлої штукатурки паркетні колодки.
Антось не знав, куди йти.
Діти – як гайвороння на сніговищі. Кричали, перегукувалися, по-вуличному лаялись. Брудні, обдерті, вишпортували напівбосими ногами паливо із звалищ, зникали з оберемками трісок у бічних вуличках і знову поверталися.
Антось наблизився до них, голодний, промерзлий до кісток, близький до розпуки.
Один з хлопчаків випростався, задирливо глянув на закутану в лахміття довгополого сердака мізерну постать.
– Кто єстесь? – зсунув на потилицю кашкет. З-під погнутого дашка виглянуло скуйовджене русе волосся. Голубі очі зустрілися з сумовитим поглядом Антося, і в них майнула тінь співчуття. Трохи м’якшим тоном сказав: – Тут не можна селюкам трісок збирати.
Антось схлипнув, йому здавило горло, затряслися в колінах ноги.
– Я н… не тріски… Я їсти хочу… – протиснув крізь сціплені зуби.
У відповідь розлігся регіт вуличників, що вже зібралися навколо, з цікавістю розглядаючи незвичайного подорожнього.
Один – довгов’язий – вийшов з гурту.
– Назбирай мені отаку купу трісок і дістанеш. Дивись! – вийняв з кишені зім’ятий шматок глевкого жовнірського хліба.
Голодні очі Антося жадібно блиснули.
– Добре, – сказав.
Відкидав цеглу, витягав потрощені двері, віконниці. З-під нігтів проступала кров, на колінах порвалися штанці.
Антось витрачав рештки своїх сил. Але надія одержати кусень хліба тримала ще його на ногах.
– Давай хліб, – знеможено прошепотів нарешті до довгов’язого, показуючи на чималу купу палива.
– Неси мені додому, – наказав вуличник.
Антось нагнувся, обняв слабкими худими руками оберемок, але підняти вже не мав сили.
– Ну! – крикнув той. – Не мо-о-жеш? A-а, то по хліб завтра прийдеш.
Антось заплакав. Уперше за час своїх бідувань ридання стиснули горло, і з нього вирвалося щось подібне на крик. Мале схудле тіло затряслось, як у пропасниці.
Білявий з кучерявим
