зніяковіла дівчина.
– Нічого, доню, нічого. Ми всі книжкові молі. А цей, – показав на Владека, – людина, яка також, кінець кінцем, мусить стати вченою міллю.
Всі засміялися, навіть Владек.
– Це татко натякає на те, що мене призначають асистентом на кафедрі, – пояснив він Юлі.
Після вечері Мохнацький сказав дочці:
– Розваж гостей.
Юля енергійним жестом показала на двері своєї кімнати.
– Прошу до мене, панове!
Тепер вона здалась Антонові зовсім не такою маленькою. Ні, їх запрошувала до себе владна господиня.
– Прошу.
І сама першою увійшла в кімнату.
Ліжко, поличка з книжками, фортепіано і знову ті ж гуральські вишивки на стінах.
– Граєте? – спитав Антін.
– Трохи… Хочу вступати на музикологію до університету.
– О, чудово! – сплеснув Владек у долоні. – Виходить, до нас, на філософський! Очевидно! Що там консерваторія. Тут здобудете теоретичні знання, а гра… Ви, напевно, граєте бездоганно?
– Так собі… – Юля недбало повела пальцем по клавішах.
Владек приклав руку до грудей.
– Заграйте нам, ощасливте!
Окинула хлопців грайливим поглядом і сіла за фортепіано.
– Що вам – Моцарта, Бетховена?
– Серенаду Шуберта, змилуйтесь, – благав Владек. – Ви знаєте, я не можу спокійно її слухати.
В ся-айві місяця-a шепо-оче
листя в пі-ізній час… —
заспівав м’яким тенором, а Юля підхопила мелодію на фортепіано. Грала і замріяно дивилася на хвилясте Владекове волосся.
І ніхто, моя кохана,
не почує нас, —
впивався Владек мелодією і замріяним поглядом піаністки.
Але Юля несподівано обірвала гру, ковзнула пальцем по клавішах, і… Антін стрепенувся від знайомої ще з дитинства пастушої пісні. Колись давно-давно мугикав її біля корів, не свою, польську, та рідну:
Пасла Касєнька круфкі двє…
Двє круфкі ген гнала, тенсклівє спєвала…
Звідки вона знає цю тужливу мужицьку пісню? Дивився на неї, зворушений, – непрошена сльоза затуманила зір. Звідки знає цю пісню, звідки знає? А вона глянула на хлопців, тільки чомусь грайливий блиск зник з її очей, зустрілася поглядом з Антоном, і останній акорд схлипнув на клавішах.
Владек став прощатися.
– Чому так швидко?
– Пора, панно Юлю, пора. І так… Дякуємо за увагу.
– Я проведу вас.
По дорозі Владек увесь час забавляв товариство розмовами. Він знав мало що не кожного вчителя з Юлиної гімназії, знав багатьох її товаришів. І тому в них були спільні теми для розмови. Антін ішов мовчки. Та й про що було говорити? Владек розважає Юлю чимсь зовсім банальним. Ось розповідає про вчителя, що завжди забував у канцелярії окуляри. Антін міг би також включитися: «Справді, був у вас такий
