нагадував скоріше плотаря, коли б не професорська модна борідка й окуляри, – і підійшов до шафи.
– Тема вашої магістерської, пане Кривда, – говорив, обернувшись спиною до гостей, – надзвичайно цікава, я знайомився, і разом з тим не на ваші сили. Нема нічого гіршого, як виявити себе грамотним дилетантом у якійсь галузі.
– Я одержав непогану рецензію на свою працю, – вставив Антін обережно.
– Рецензія – це одне, а розв’язати наукове питання – набагато складніше. Іноді можна весь вік працювати над темою і не сказати нічого свого. Адже так?
– Мудро сказано, професоре, – тим же відплатив Антін, ковзнувши поглядом по розпогідненому обличчю Мохнацького.
Професор явно був задоволений зі свого співрозмовника. Шукав чогось між книжками на верхній поличці й говорив з великими паузами, немов сам до себе.
– Так… Питання германізації полабських слов’ян – це нива, що облогує. З цим питанням знайомі всі, а працювати над ним ніхто не хоче. Бо наші вчені звикли до академізму, а тут без політики не обійдешся… Я пам’ятаю, ви колись питали мене про кашубів, правда? Ага… Видно, зацікавились ще відтоді. Жаль, що в славістському гуртку не брали участі. Я, напевно, виніс би ваш реферат на обговорення. До речі, ваш товариш був у гуртку помітною фігурою. З чим ви виступали, Кузьмінський? Я щось не пригадую.
– Гуральські говірки, пане професоре, – Владек зрадів, що Мохнацький включив і його в розмову. – І ще про мову Міцкевича.
– Ага… Так, були такі теми. Але ця… Ця дала б трохи інший ефект, пробачте за відвертість, пане Кузьмінський… Кривдо, ви не чули нічого про професора Траутмана? Шваб, так. Не чули? От бачите. А він також працює над цим питанням. Він у Празі, а ви у Львові… Вас тільки два. І обидва ви нічого не зробили… А ось маєте ці дві книжки, візьміть. Також ще не бачили? Єгоров, «Слов’янсько-німецькі відносини в середніх віках». Візьміть, я позичаю. Тільки зважайте, вони досить пошарпані. А взагалі вам треба поїхати в Сілезію. Тут не допоможуть ніякі книги.
Антін уважно слухав професора, а при останніх словах задумався. Погляд його зупинився на мережаній портьєрі над дверима, що вели з вітальні в другу кімнату. Розглядав лапаті гуральські візерунки на простому полотні й думав над словами професора: «Вам треба поїхати в Сілезію».
Владек нудився. Професор тарабанив пальцями по столу. Враз візерунок на портьєрі зморщився, хитнувся, потім чиясь рука, зовсім маленька, дитяча, відхилила його, і в дверях з’явилася маленька, темноволоса і чорноока, як циганка, дівчина. Вона таки дуже нагадувала циганку. Смагляві щічки зашарілися, коли вона вийшла до гостей, а вуста склались лукаво, ніби от-от відкриються і скажуть: «Дайте руку, я вам поворожу».
Антін, збентежений її несподіваною появою, не знав, як повестися. Вірніше, й не думав над цим – з першої хвилини не міг одірвати від дівчини погляду. А Владек, зробивши елегантний реверанс, низько вклонився, вмить забувши про нецікаві теревені професора. Вона по-учнівськи привіталася.
– Ага, ви вже знайомі! – повернув голову Мохнацький. – Дивіться,
