якось боляче, і вона спитала:
– А ви… ви були там?
– Був.
– Разом з Владеком?
– Я бував і сам.
Владек, почервонівши від сорому за таку нетактовність товариша, процідив, глибоко обурений:
– Ти просто некультурний.
– Можливо. Тільки… тільки п… прошу тебе, б… лагаю, перестань бавити дівчат б… брехнею про Карпати! – Антін від хвилювання затинався.
Юля зупинила великі здивовані очі на сердитому обличчі Антона.
– Ви не любите Карпат? – спитала наївно.
– Так. Не люблю. Може, тому, що не можу нічим допомогти. Та й зрештою…
Юля зупинилася. Замовкли на хвилину.
– Я вертаюся, – сказала пошепки, не підводячи голови.
Владек сердито глянув на Антона: «Зіпсував такий вечір своїми ідеями. Фанатик!» – і спробував обернути все на жарт.
– Тепер ми проведемо вас, а потім ви нас, а потім…
– Ні, я сама піду.
Антін винувато стояв, схиливши голову. Він шкодував, що вирвалися ті слова. Але вони грубі, та правдиві. Юля подала Владекові руку.
– Ви розгнівались? – затримав він її. – Ну, як так можна? Антось перепросить вас, він уміє бути й чемним.
– Пан Антось мене не образив. Але я піду сама.
– О ні. Я цього не дозволю. Вибирайте хоч одного з нас.
Тоді Юля підняла голову і з серйозним виразом на дитячому обличчі звернулася до Антона:
– Проведіть мене, пане Кривда.
Антін і Юля знову дійшли до залізних фігурних воріт і зупинилися. По той бік Високого Замку ще шуміло, клекотіло місто, мигтіли вогні, а тут, на Замарстинові, вже було тихо. І тільки зрідка проходили пішоходи або гуркотів вулицею фіакр, доставляючи на передмістя запізнілого пасажира.
З-за огорожі виглядали на вулицю білі чашечки жасмину, пахли, п’янили. Над будинками ясніло глибоке небо. О, яке то було небо!
– Ви не дуже поспішаєте, Антоне? – почув Кривда тихе, ніжне.
Ні. Він не поспішав. Йому хотілося простояти тут усе життя. Сказав:
– Ні.
Тоді вона взяла Антона під руку і повела в садок, попросила сісти поруч з нею на лавочці і щось розповісти.
Що розповісти? Чому він якийсь… дивний? Хіба Антін знає? Про своє життя, минуле… А чи він пам’ятає його гаразд?
Що розповісти тобі, маленька наївна дівчино?
Вона попросила ще раз, і Кривда мовчки погодився. Перший раз у житті розповідав про своє минуле, пригадуючи його від самого дитинства.
У війну Антонового батька не взяли до війська – в нього не згиналась нога в коліні. Заздрили йому: не пропаде сім’я. Десь точилися бої, стугоніла тихими літніми ночами земля, дзеленькотіли шибки в курній Кривдиній хаті.
Антось, найстарший з дітей, пас корову.
Торохкотіло калатальце в корови на шиї, дві вівці бігли слідом
