у залі Коперніка, слова Костельніцького, Юля… Тільки на одній дорозі вони сходяться, та й то як суперники. Сказав:
– Здається, що не одна. Ми ж і націй різних…
Кузьмінський похнюпився.
– Не так… Я не так хотів…
Протест закипав у душі Владека.
«А чого, чого ви хотіли? – мало не кричав. – Щоб я, як ви, наскрізь просяк мужицьким духом? Вам це можна, ви магістратський урядовець, але мене не зв’язуйте навік з Антоном. Я поляк, чуєте, поляк, а не якийсь космополіт!»
Тепер він був заодно з Костельніцьким. Але змовчав: мати лежала хвора.
…Владек блукав темними вулицями міста. Не хотілося йти додому. Відчуття самотності, як ртуть, проникало не тільки в свідомість, а й у кожну клітину тіла. Глуха образа на Антона, який несвідомо вклинився в його дорогу, зневажлива байдужість Юлі, хата, що над нею простягла чорне крило невблаганна смерть, і розмова з батьком – все це зливалося, згущувалось у клубочок гіркоти й запікалось у серці. Хотілося з ким-небудь поговорити.
Брів алеєю парку без мети. Вечір теплим леготом омивав лице, шелестів у складках шовкової сорочки. Владек ішов і йшов не оглядаючись.
Враз хтось теплою рукою доторкнувсь до його плеча. Здригнувся.
– Налякала вас?
Біля нього стояла молода дівчина в білій блузочці без рукавів, з великим декольте. В мерехтливому світлі електричних лампочок обличчя її здалось незвичайно вродливим. Довгі вії піднялись, і з-під них кокетливо зиркнули великі очі. Рукою поправила густе пухнасте волосся, ніби ненароком розстебнула ґудзик на блузочці, відкриваючи повні груди.
– Чого вам треба? – буркнув Владек з презирством і подався далі, але дівчина не відставала.
– Пан надто суворий, – засміялась, ставши перед ним у визивній позі.
Владек тепер пильніше придивився до її свіжого, ще не зіпсованого фарбою обличчя, повних губів. Йому не вірилось, що перед ним стоїть продажна жінка. Довго вдивлявся в її ясні очі.
– Подобаюсь, так? – промовила тихо дівчина. – То ходім. До мене.
Владек пішов поруч з нею. Самотність змусила його йти з цією людиною. Він обняв дівчину за стан, пригорнув до себе її струнку постать, і вони сховалися в темряві.
Владек більше не промовив ні слова. Щось заклекотіло в грудях і розлилося по тілу. Забулося все. Образ Юлі, що досі невідступно йшов його слідом, відлетів, як випадкова згадка. Зникли з уяви обличчя батька й матері. Тут була тільки вона, ця незнайома дівчина, і тільки її він зараз бажав. Сама доля послала її в такий час, щоб допомогти все забути.
– Як називаєтесь?
– Оленка… Або Геля.
У маленькій кімнаті на передмісті було убого, але чисто. Столик, дзеркало і ліжко, застелене білосніжним простирадлом з мереживом.
– Ви тут живете?
– Ні. Я перелітна птаха. Цю кімнату наймаю тимчасово. За стіною моя господиня.
Оленка стояла перед ним у розстебнутій блузочці, нерішуча. Тепер при світлі Владек помітив на її гарному обличчі передчасні
