копалень?
Антін звільнив свою руку з Владекової, розстебнув брудний від поту комірець.
– Духота у Львові нестерпна. Ти хоч би вікна відчинив. Маринуєшся.
– Ми якось говорили про тебе з професором. Він запитував, чи я не знаю, де ти влаштувався на роботу.
– А ти відповів, що не знаєш і знати не хочеш.
Владек зрозумів натяк. Усміхнувся, багатозначно похитав головою і підійшов до Антона з таким виразом обличчя, ніби хотів сказати: «Запізно, колего, позиції змінилися». І все-таки зморшка незадоволення вирисувалася на його чолі.
…Після похорону матері Владек недовго пробув дома. Пригнічений горем, батько ставав чимраз важчим у співжитті. Вся розмова зводилася до спогадів про маму, яка нарешті в уяві батька стала неземним творінням, що вознеслось на небо. Владек спочатку потакував і запевняв, що мати напевно в раю. Але це йому набридло. Він холодно розпрощався з батьком і поїхав.
А у Львові навіявся смуток. Професор бачив Владека завжди пригніченим, задуманим і щоразу запрошував до себе. Владек часто відчував на своєму плечі співчутливий дотик важкої руки Мохнацького, часом ловив короткий погляд Юлі. Він уже не позував перед нею, не розсипав компліментів, самовпевнено чекаючи реваншу.
Юля деякий час зовсім байдуже ставилася до візитів Владека. Спочатку їй хотілося запитати хоч що-небудь про Антона, але не питала. Бувало, що й не покидала своєї кімнати, коли приходив Владек. Але минали дні, все частіше чула вона його голос, коротку скупу мову, кожного разу щось нове, серйозне знаходила в його погляді, і в неї почала змінюватися думка про Владека.
– Ви так змінилися, Владеку.
Як йому було приємно чути такі слова! Вони були платою за все: за колишні прикрості, за смерть матері. Він навіть насмілювався брати Юлину руку в свою долоню. І хоч це тривало тільки мить, Владек помічав у Юлиних очах те, чого так ждав. Терпеливо чекав далі. Часто прогулювався з дівчиною в парку біля університету, якось запросив її до себе поглянути на бібліотеку. Про Антона не згадували ні словом. Був Антось, і нема його. Був добрий друг, і залишилась після нього тільки згадка. Антось колись таки напише листа. Владек ретельно відписуватиме. Як добре, що Антін залишився другом. Бо так недалеко було…
І несподівано він приїхав. Навіщо він приїхав?
…Владек байдужим тоном відповів:
– Які дурниці! Невже ти думаєш, що я злий на тебе ще відтоді? Було, правда, неприємно. Але ж треба розумітися на панєнських примхах. Якось сама призналася…
З очей Антона щезла втома. Пильно глянув на товариша.
– Що сказала?
– Так, нічого надзвичайного. Хотіла просто мене покарати за мою самовпевненість.
– Хочеш сказати, що я був об’єктом її примхи? – зніяковів Антін.
Владек голосно засміявся.
– Я давно говорив тобі: не втікай від компанії панянок. Ти б вивчив їхні вибрики. А так, то певно – побачив одну красуню і подумав: ангел з неба!
Антін блиснув
