це недоспані ночі на товарній станції, витерте зимове пальто, що висить на цвяху. Це все його добро.
Чотири давно не білені похмурі стіни, запилючене вікно, більмом звернене на захаращене сміттям квадратне подвір’я, запах брудної білизни з пральні, що навпроти, – це весь його комфорт.
Але донині все було байдужим. А зараз, хоч і темно, Антін бачить, і злість – неясна і пекуча – всякла в свідомість, як сіль у рану, і тому він не хоче світити.
А в темряві ще важче.
«Жертва науки, аскет, монах», – глузує із себе, ятрить болюче місце, як дуплавий зуб, але від цього не легшає.
Антін сьогодні глибоко відчув свою самотність. Що з того, що він горить, думає, добивається знань, відмовляючи собі у всьому? Що з того, що останні гроші витратив у Сілезії? Гроші… Не тільки гроші, щастя своє втратив, що само просилося йому до рук. Тепер він напише дисертацію, але та, яка розігнала б оцю пітьму, зігріла, зрозуміла, допомогла, стоїть біля Владека й шепоче до нього. Владек чує її дихання, стискає її руку. А він, Антін, – самотній. І така ж одинока Маційова.
Зі всіх, кого знав Антін у житті, з усіх, хто, як мати, міг бажати йому добра, з усіх, хто любив його, він міг би назвати одну людину – Маційову. Вона кривиться, коли Антін називає її добродійкою, але, якщо це слово належить благородним людям, то він віддає його повністю їй. Своїй добрій неназваній мамі.
Тихо ступає вона за стіною, стара, згорблена, покликана на світ хіба що для мітли та для відкривання брами запізнілим з гулянки паничам. Ходить і зітхає. Вона бачить, що в Антона якесь горе. Більше нічого вона не може зробити, але це зітхання наче полегшило його біль, коли він повернувся від професора, втік від двох силуетів, випадково побачених у садку.
Антін хотів би признатись їй у всьому, щоб до решти розділити горе, але… Хіба в неї свого замало? А якби зараз прибіг до неї і схилив їй голову на коліна, як матері, яку мало пам’ятає, вона б потішила, сказала б, що колись у житті і брата, й сестру ще зустріне, і навіть Юлю…
Човгає вона за стіною старими шкарбунами по підлозі, а він лежить на ліжку самотній і вдихає випари гарячої білизни, що доносяться через вікно.
Знову голос з-за дверей:
– Може, будете вечеряти?
– Дякую, не хочу.
Тихе зітхання, як подих вітру, шелеснуло й згубилося в щілинах дверей.
…Владек сьогодні нагадав йому про те, що вже втихомирилось було на дні серця. Сестра Оленка і брат Василь. Хіба це не примха долі? Живуть на світі рідні брати, сестри й не знають нічого одне про одного. Блукають у морі людей три частини однієї краплі і не знаходять себе. Навіть не шукають. Хіба це не примха?
Василя, напевно, нема живого. Чомусь така думка, що його немає. А Оленка… Вона була тоді маленькою і прив’ялою від голоду. Антін пам’ятає, що він дуже любив її, свою сестричку. Воно було таке потішне, коли розмовляло.
Де вона тепер? Може, загубилася по наймах, і ніхто ніколи не знатиме, де її могилка? Або носить воду, бавить панських дітей, миє підлоги й терпить знущання
