очима і загубиться в купах макулатури. А хлібороб і далі гнутиме спину й співатиме своєї – не Антонової пісні…
Дотепер був певен, що всі нещастя, які доводилося бачити на власні очі – все це плід некультурності, неосвіченості простого люду. А сьогодні всі ці уявлення, ще раз зіткнувшись з дійсністю, лопнули, як мильна булька. Стоси книг і товста тека з сілезькими матеріалами лежали на поличках у книжковій шафі й насміхалися з нього – байдужі до людського горя, як усі надбані знання.
Антін зрозумів це всім серцем, і якоюсь порожнечею війнуло в грудях. Не стало там того, чим жив досі, чим страждав, на що надіявся, чим заповнював кожну прогалину в часі. Хтось це забрав і замість того не поклав нічого.
Минали дні, а він переглядав газети й годинами лежав, втупивши погляд у стелю.
Та одного разу майнула повз вікно висока постать Владека. В першу хвилину Антін зрадів: поговорить, поділиться з ним думками. Але одразу ж уявив переможний вираз Владекових очей. Уявив його біля себе: Владек поплескує по плечу й зухвало докоряє: «Ми приходили до тебе, де ти волочився?»
А дзвінок деренчав.
«Треба забути все до крихти. Не можна тепер з ним зустрічатися».
Вибіг у коридор і сказав до Маційової:
– Мене нема дома, я кудись поїхав.
Чув, як Владек спитав здивовано:
– Знову поїхав? Назавжди?
У Владековому запитанні звучала нотка радості.
«Хай буде так… Я стою вам на заваді, мене немає», – гірко подумав Антін і махнув рукою.
Владек повертався від Антона збуджений, але заспокоєний. Все! Він сьогодні освідчиться Юлі. Владек уже давно розмовляв з Мохнацьким і має від нього, так би мовити, батьківську згоду. Ця розмова відбулася-таки на початку семестру.
Часто після роботи Мохнацький любив поговорити на теми, які зовсім не стосувалися науки. Про мисливство, якщо надворі зима, влітку – про рибальство, притому він ніколи не рибалив і не полював. Владек радо підтримував такі розмови. Йому здавалося, що вони зближують його з професором. Воно й справді так було. Мохнацький іноді згадував покійну дружину, а тоді обов’язково говорив про Юлю – її копію. Владек пожвавлювався, і професор помічав, що його асистент не байдужий до Юлі.
Але якось зайшла розмова про Кривду. Мохнацький запитав, чому він не заходить, що з ним. Він же привіз із Сілезії цікаві матеріали. Чи працює над ними? І взагалі що він зараз робить? Владек відчув у голосі професора теплу турботу про Антона, і це його занепокоїло. Довго не думаючи, він збрехав, що Кривди у Львові немає. Професор пошкодував. Було б добре, якби Кузьмінський довідався про його адресу. Владек промовчав.
– Мудрий хлопець, проте я не можу його зрозуміти, – промовив професор сам до себе. – Та-ак… Але й ви чомусь останнім часом не заходите. Посварились, чи що? – підморгнув багатозначно.
Владек просіяв. Слава Богу, Мохнацький змінив тему.
– Ні,
