не перетворення, а тільки вдосконалення суспільного ладу. Вам треба це зрозуміти.
– Я розумію, – відповів Антін різко. – Ми зміцнюємо існуючий лад.
– Не зовсім так. Усуваємо вади, здебільшого національного характеру.
– Збираючи по дорозі крихти зі столу Мосціцького, – додав Антін.
Інтелігентне обличчя Вербицького спалахнуло рум’янцем обурення.
– Ну, це вже, знаєте, пасквіль! Ви як хочете, революцією?
Антін не чекав такого запитання. Але воно само і без Вербицького постало перед ним. У пам’яті зринув образ скривавленого демонстранта. Антін знову почув його передсмертний крик: «Хай живе революція!»
– Не знаю, – промовив сам до себе. – От якби виступити в пресі, довести, переконати, зупинити каламутний потік…
Після довгої перерви Антін розкрив папку з сілезькими матеріалами. Перегорнув сторінку, узяв ручку…
На другий день зайшов до редакції «Діла» зі статтею «Господарі своєї землі». З редактором Антін уже був знайомий. Якось вони з Вербицьким пропонували йому написати репортаж про підготовку до виборів.
Редактор зустрів Антона ввічливо.
– Щось актуальне? – спитав, беручи рукопис.
– Навіть дуже.
– Тоді зайдіть, прошу вас, десь так через тиждень.
Завжди в неділю до обіду Антін проводив час зі своїм гімназистом. Багата міщанка готова була віддати що завгодно, аби тільки вивести свого ледачого сина в пани. Антонові було вигідне таке місце. Обіди й непогана плата. Поки знайде роботу.
У найближчу неділю після розмови з Вербицьким Антін потрапив у халепу. Він вийшов з брами й попрямував було до свого учня, як несподівано побачив біля Волоської церкви великий натовп. Народ збігався, кожний намагався протиснутись досередини, площа заповнювалася. Антін пропхався й побачив: кількох чоловіків оточили молоді хлопці. Один з оточених говорив з відчутним російським акцентом:
– Я ще раз вас питаю, чого вам треба?
– А треба, – гукнув хтось йому, – щоб ви, православна московська псявіро, відспівали греко-католицький гімн перед храмом Божим!
– Отак, – викрикнув інший, – я буду співати, а ви за мною. Починайте: «Бо-о-о-же вели-и-кий, єдини-й, Ру-усь-Украї-ї-ну хра-ни-и…» Ну, чого мовчите, собаки?
– В морду їх! – почулось з гурту.
Антін не бачив, хто це сказав, але голос був знайомий.
Той самий з оточених говорив все ще спокійно:
– Це якесь хуліганство, господа! Ми знайдемо правосуддя!
– Правосуддя? Погань московська! – закричали напасники. – Дайте йому правосуддя! – Хтось кинувся до нього і вдарив у лице.
Кривда прикипів до місця. Це був Вербицький. Антін рвонувся, схопив Вербицького за руку й, викручуючи, повернув до себе.
– То це ти так виборюєш права для народу, худобо!
