папери.
– Так, – почув він крижаний, сповнений ненависті голос. – Так. На біржу праці. Тільки не на біржу совісті і душ! Віддайте мій рукопис.
Редактор мовчки, не підводячи очей, подав Антонові складені вдвоє аркуші паперу і лише тоді глянув перед себе, коли з грюкотом зачинилися двері.
Антін зайшов на пошту, вклав статтю в конверт і без усякої надії відіслав її на адресу тижневика «Рада», органу Української партії праці. Не хотів її нести додому. Змучений і розчарований, поплентався на Руську. В кишені дзенькало два мідяки. Нагадували про завтрашній день.
Налітав сніг. Холодний вітер проймав до кісток. Сніг чимраз більшими пластівцями заліплював очі. Проходячи повз ратушу, Антін звернув увагу на невисокого чоловіка в одежі сажотруса. Обличчя його досі ніде не бачив, але воно було таке знайоме, що Антін мимоволі зупинився, вдивляючись. Сажотрус, не розуміючи погляду Антона, двічі оглянувся і знизав плечима. Антін зупинивсь і дивився вслід, поки сажотрус не зник за рогом вулиці.
– Де я його вже бачив? – спитав себе.
VI
Часто буває: нав’яжеться якась мелодія, і ніяк її не позбутися. Іноді обличчя незнайомої людини весь час постає перед вашою уявою. Ви не знаєте, де вам доводилося її бачити. Можливо, що ніде й ніколи. Проте мозок працює, пригадує, ви питаєте себе: хто б це був?
Так і Антін не міг викинути з пам’яті обличчя людини в одязі сажотруса. Очі, погляд і особливо лінія вуст були йому звідкись добре знайомі. Антін пригадував своїх друзів, знайомих від самого дитинства, але цього між ними не знаходив.
Минув тиждень з того часу, а образ не забувався. Це доводило Антона до злості на самого себе. Стільки задумів зароджувалося останнім часом, і на тобі – скалкою застрягла думка про якусь випадково зустрінуту людину. І нарешті Антін згадав. Це було смішно й безглуздо. Голячи якось худі щоки перед дзеркалом, він побачив, що його власні уста й високе надбрів’я такі самі, як у цього сажотруса. Голосно засміявся з такої подібності й перестав думати про нього.
Роботи в Антона було тепер дуже багато. Порвавши зв’язок з ундівцями й редакцією «Діла», він ніби очистився від чогось неприємного, липкого, немов звільнився від тягаря, що довгий час пригнічував думку. Перед ним відкрилося все багатство сілезького матеріалу.
Цілими днями Антін сидів над матеріалом. Скромні назви річок, сіл, озер, навіть окремих горбів чіплялися за пожовклі, крихкі сторінки неписаної багатотомної великої історії слов’ян, просили підняти важку її обкладинку і заглянути в далеке минуле. Щось зовсім нове, невідоме людям обіцяли розказати і все ще лежали перед Антоном – загадкові, німі, нерозгадані ієрогліфи.
Найлегше далось те, на що наголошував Мохнацький: особливості сілезького діалекту були досліджені. А топоніміка лежала мертвим багажем.
Антін насмілився написати ще одного листа професорові Траутману в Прагу. Просив вислати деякі тлумачні словники, послав список назв, про які важко було сказати, чи вони є чисто
