зовсім не гірші, що німецький колоніалізм, а тепер фашизм завжди були і є ворогом слов’ян, показати те, що робилося протягом століть і робиться тепер на колонізованих землях, – мені здається, що не тільки інтелігенції, а й урядові відкриються очі.
– І цією брошуркою зробити переворот у політиці, – додав скептично професор.
– Я вірю, що в даний момент така праця могла б зробити важливу справу. Польський фашизм дає дорогу німецькому чоботові. Отже, треба боротися з фашизмом у Польщі. Хіба антифашистський трактат, обґрунтований науково, трактат, що зачепить національні почуття, розкриє історію віковічної боротьби слов’ян проти германського засилля, не вплине на тих, хто зараз, може, й несвідомо, йде в зуби ворогові, як кролик у пащу кобри?
– Я так не думаю, – сказав професор серйозно. – Але робити щось треба. Може, справді ви започаткуєте в науці протифашистську течію. Тільки це політика, юначе. Тримайтеся. Наші водзовє[12] не почнуть танцювати під вашу дудку і по голівці не погладять.
– Я не буду вас наражати на небезпеку, професоре. І не буду на вас посилатися. Тільки вашої допомоги прошу, вашої ерудиції.
– Радо допоможу вам. Але хвилиночку… Для того, щоб який-небудь видавець випустив книгу під вашим іменем, вам треба ще до того десь надрукуватися. Так буде краще. Знаєте що? Напишіть розвідку про топоніміку без жодного політичного забарвлення, і я вміщу її у краківських «Вядомосьцях літерацкіх». Там я дещо вже друкував.
Антін схопив за руку професора. Але той смикнув її і знову тим самим пронизливо-недовірливим поглядом ошпарив Кривду.
– Де ви були весь час?
– Тут, професоре.
– Чому не заходили?
– Не міг. І не можу вам сказати, чому…
– Дивіться на нього! А я хочу, щоб ви сказали мені правду. Хто до вас сьогодні заходив?
– Не розумію. Ніхто не заходив…
– Ніхто?! Як – ніхто? – кинувся професор. – Де ж тоді Юля?
– Панна Юля? До мене? – сторопів Антін. – Як…
Професор метнувся до одежної шафи й накинув пальто. Кривда зупинив його.
– Що сталося? Кажіть же!
– Сьогодні ми читали вашу статтю і те, що в газетах. І вона щось задумала… Недавно пішла. Біжіть, ну, швидко біжіть! Знайдіть і приведіть її сюди. Ну, чого стоїте?
Антін біг вулицями, не розуміючи, в чому справа. Знав, що Юля десь там, у нього. Але чому, чому? Шарпнув двері, вбіг у сіни, відчинив двері своєї кімнати. Біля етажерки стояла Юля. Великими очима дивилася на Антона, збентежена, вродлива. Чорні кучеряві пасма вибилися з-під шапочки, розкриті вуста готові були вимовити якесь слово, але в очікуванні мовчали.
Розхристаний, задиханий Антін підійшов до неї і взяв за руку.
– Що… що сталося, Юлю? Чому ви…
– Я прийшла до вас, – промовила вона тихо. – Вам тяжко.
Приголомшений таким
Вожді.
