викликали знову – старий засумнівався в одному зі свідків і хотів це обміркувати.
– А хто були свідки? – поцікавився патер Браун.
– У тому-то й річ, – зі запалом вигукнув Фінзах. – Його свідками були Флойд і Валантен. Пам’ятаєте, лікар-чужоземець, або вже не знаю, хто він там такий. І раптом вони посварилися. Бо Флойд постійно пхає носа в чужі справи. Він із тих любителів гарячкувати, котрі, на жаль, використовують весь свій запал лише на те, щоб когось викрити. Лікар – із тих, хто ніколи і нікому не довіряє. Такі, як він, власники вогняних шевелюр і вибухових темпераментів, завжди або довірливі без міри, або безмірно недовірливі. А іноді і те й інше вкупі. Він не тільки майстер на всі руки, а й навіть повчає майстрів. Не тільки сам усе знає, а й усіх застерігає проти всіх. Знаючи за ним цю слабкість, не варто було б надавати занадто великого значення його підозрам, але в цьому випадку він, здається, має рацію. Флойд стверджує, що Валантен – насправді ніякий не Валантен. Він каже, що зустрічав його колись і тоді того називали де Війон. Отже, такий підпис недійсний. Певна річ, він люб’язно взяв на себе обов’язок розтлумачити відповідну статтю закону правнику, і вони добряче посварилися.
Священик зареготав.
– Люди часто сваряться, коли їм треба засвідчити заповіт. Перший висновок, який тут можна зробити, що їм самим нічого не належиться за цим заповітом. Ну, а що каже Валантен? Ваш всезнаючий секретар, без сумніву, більше знає про його прізвище, ніж він сам. Але ж навіть у медика може бути певна інформація про власне ім’я.
Фінзах повагався, перш ніж відповісти.
– Доктор Валантен дивно поставився до справи. Він узагалі дивний чоловік. Досить цікавий зовні, але відразу відчувається іноземець. Він молодий, але у нього борода, а обличчя дуже бліде, страшенно бліде і страшенно серйозне. Очі у нього стражденні – чи то він короткозорий і не носить окулярів, чи у нього голова тріщить від думок. Але лікар цілком привабливий і завжди бездоганно зодягнений – у циліндрі, в темному смокінгу з маленькою червоною розеткою. Тримається холодно і зарозуміло і, буває, так на вас гляне, що не знаєш, куди й подітися. Коли медика звинуватили в тому, що він ховається під чужим іменем, він, як сфінкс, втупився в секретаря, а потім сказав, що, далебі, американцям нема чого змінювати імена, позаяк їх і не було. Тут розсердився і полковник. Він наговорив лікареві купу дурниць. Гадаю, був би стриманішим, якби Валантен не планував стати його зятем. Але загалом я не звернув би увагу на цю сварку, якби не одна розмова, яку я випадково почув наступного дня, незадовго до вбивства. Мені неприємно її переказувати, адже тим самим зізнаюся, що підслуховував. У день убивства, коли ми йшли до воріт, прямуючи на прогулянку, я почув голоси доктора Валантена і панни Дрюс. Мабуть, вони пішли з тераси і стояли біля будинку в тіні, за кущами квітів. Перемовлялися бурхливо, але пошепки, а іноді просто сичали – закохані сварилися. Таких речей не переказують, але, як на біду, панна Дрюс повторила кілька разів слово «вбивство». Чи то вона просила
