сказав він. – Ну, звісно, собака. Якби там, на березі, ви приділили йому достатньо уваги, то без моєї допомоги відновили б усе спочатку й до кінця.
Фінзах у ще більшому подиві втупився у священика.
– Але ж ви самі назвали мої здогади нісенітницею і сказали, що пес не має жодного стосунку до справи.
– Та має він стосунок до тієї справи, – не погодився патер Браун, – і ви б це виявили, якби бачили в нім собаку, а не Бога-Вседержителя, що вершить над нами справедливий суд.
Слуга Божий зам’явся, потім продовжував зніяковіло і ніби винувато:
– Щиро кажучи, я шалено люблю собак. І мені здається, що люди, схильні оточувати їх якимось містичним ореолом, найменше думають про них самих. Почнемо з дрібниці: чому тварина гавкала на Трейла і гарчала на Флойда? Питаєте, як я можу оцінити те, що трапилося, за сотню миль звідси, але ж це, власне, ваша заслуга. Ви так добре описали всіх цих людей, що я абсолютно ясно їх собі уявив. Люди, як Трейл, котрі вічно супляться, а часом раптом ні з того, ні з сього всміхаються і щось крутять у пальцях, – дуже нервові, легко втрачають самовладання. Не здивуюся, якщо і незамінний Флойд – дуже неврівноважений і знервований, – таких чимало серед ділових янкі. Чому б інакше, почувши, як зойкнула Дженет Дрюс, він поранив руку ножицями й упустив їх? Ну, а собаки, як відомо, терпіти не можуть нервових людей. Чи то їхня нервозність передається тваринам, бо собаки часом по-звірячому агресивні, чи то їм просто прикро, що їх не люблять. Бо собаки дуже самолюбні. Хоч би як там було, бідолаха Морок не злюбив і того, й іншого просто тому, що обидва його боялися. Ви, я знаю, дуже розумний, а над розумом гріх насміхатися, але часом мені здається, що ви занадто розумні, щоб розуміти тварин. Або людей, особливо якщо вони поводяться майже так само примітивно, як тварини. Тварини – невибагливі істоти, вони живуть у світі трюїзмів.[12] Візьмімо наш випадок: собака гавкає на людину, а людина втікає від собаки. Вам, мені здається, бракує простоти, щоб правильно зметикувати: собака гавкає тому, що людина йому не подобається, а людина втікає, бо боїться собаки. Інших причин у них немає, та й навіщо вони? Вам же знадобилося все ускладнити, і ви вирішили, що собака – провидець, якийсь провісник долі. По-вашому, правник утікав не від собаки, а від ката. Але ж якщо подумати ретельніше, всі ці вигадки – просто на рідкість дурнуваті. Якби собака і справді так точно знав, хто вбив його господаря, він би не гавкав на нього, а вчепився б злочинцеві в горлянку.
З іншого боку, невже ви й справді вважаєте, що безсердечний лиходій, котрий може вбити свого давнього друга, тут же на очах його доньки та лікаря, котрий оглядав тіло, вділяти усмішки родичам жертви. Невже, по-вашому, цей зловмисник видасть себе в нападі каяття лише тому, що на нього загавкав пес? Він міг відчути зловісну іронію цього збігу. Це могло вразити його, як будь-який драматичний штрих. Але він не став би втікати через весь сад від свідка, який, як відомо, не вміє говорити. Так утікають не від зловісної іронії, а від собачих зубів. Ситуація дуже проста для вас. Щодо випадку
