а третього взяв до себе лакеєм. Останній успішно і не без вигоди служив відтак упродовж багатьох років. Розповідали, звісно, і неминучі анекдоти про його блискавичні репліки і колючі, кмітливі відповіді в бесідах із Рузвельтом, Генрі Фордом, пані Асквіт*[17] і з усіма тими, з ким у американського громадського діяча неминуче бувають історичні зустрічі, хоча б тільки на шпальтах газет.
Побожного тремтіння в присутності цих осіб він, природно, ніколи не відчував, а тому і тепер, в описуваний момент, із холодним серцем крутив свій відцентровий паперовий смерч, хоча чоловік, котрий стояв перед ним, був майже настільки ж значним, як і вищезгадані історичні діячі.
Сайлас Т. Вендем, мільйонер і нафтовий магнат, був худий чоловічок із довгою жовтою фізією та синяво-чорним волоссям. Барви ці зараз були не так помітні, бо він стояв проти світла, на тлі вікна і білої стіни складу, але, тим не менш, вони були вельми зловісні. Вузьке елегантне пальто візитера, оброблене каракулем, було застібнуте на всі ґудзики. В енергійне ж обличчя і блискучі очі Вінда било яскраве світло з іншого вікна, що виходило у сад, позаяк крісло і письмовий стіл були обернені до цього вікна. Хоча обличчя філантропа і здавалося стурбованим, заклопотаність ця, безперечно, не мала жодного стосунку до мільйонера. Камердинер Вінда, або його слуга, великий, дужий чоловік із прилизаним світлим волоссям, стояв збоку від свого пана з пачкою листів у руці. Особистий секретар Вінда, рудий парубок із розумним гострим обличчям, уже тримався за ручку дверей, буцімто на льоту підхопивши якусь думку господаря або корячись його жесту. Кімната, не тільки скромна, а навіть аскетично обставлена, була майже порожня, – відповідно до педантичності господаря. Вінд винайняв і весь горішній поверх, обернувши його в комору, всі його папери і майно зберігалися там у скринях та обв’язаних мотузками лантухах.
– Вілсоне, віддайте їх черговому по поверху, – наказав Вінд слузі, простягаючи йому пошту. – А потім принесіть мені брошуру про нічні клуби Міннеаполіса, ви знайдете її в пакеті під літерою «Г». Мені вона знадобиться через півгодини, а до того часу мене не турбуйте. Так ось, пане Вендем, пропозиція ваша мені видається досить багатообіцяючою, але я не можу дати остаточної відповіді, поки не ознайомлюся зі звітом. Я отримаю його завтра до вечора і негайно зателефоную вам. Даруйте, що наразі не можу висловитися чіткіше.
Пан Вендем, вочевидь, здогадався, що його ввічливо випроваджують, і по його болісно-жовтому похмурому обличчю ковзнула подоба посмішки. Він оцінив іронію ситуації.
– Мабуть, мені час іти, – сказав він.
– Дякую, що завітали, пане Вендем, – ввічливо відгукнувся Вінд. – Вибачте, що не проводжаю вас, – у мене тут справа, з якою не можна зволікати. Феннере, – звернувся він до секретаря, – проведіть пана Вендема до автомобіля і залиште мене одного на півгодини. Мені треба дещо обміркувати на самоті. Після цього ви
Теодор Рузвельт (1858–1919) – 26-й президент США.
