style="font-size:15px;"> Настала мовчанка, яку порушив Феннер, крякнувши несподівано з запалом, майже несамовито:
– Одне тільки можу сказати: цього просто не було. Чи не могло цього бути.
– Ні-ні! – долинув раптом із кутка голос патера Брауна. – Саме це й було.
Усі сіпнулися. Правду кажучи, вони забули про непомітного служителя Церкви, котрий намовив їх відчинити двері. Тепер же, згадавши, моментально змінили своє ставлення до нього. На них насунулося каяття: присутні зневажливо визнали священика забобонним фантазером, коли той дозволив собі тільки натякнути на те, в чому тепер вони переконалися на власні очі.
– Хай йому грець! – випалив імпульсивний уродженець Заходу, котрий звик, мабуть, казати все, що думає. – А може, тут і справді щось є?
– Мушу визнати, – погодився Феннер, похмуро втупившись у стіл, – передчуття панотця, мабуть, були обґрунтовані. Цікаво, що він ще скаже нам із цього приводу?
– Він, можливо, скаже, – уїдливо зауважив Вендем, – що нам робити далі, чорт забирай!
Маленький священик, здавалося, поставився до ситуації, що склалася, скромно, по-діловому.
– Єдине, що можу вигадати, – сказав він, – це спершу довести інформацію до відома власників готелю, а потім пошукати сліди мого знайомого з пістолетом. Він зник за тим рогом «Півмісяця», де сад. Там стоять лавки, уподобані гультіпаками.
Перемовини з адміністрацією готелю, що призвели до обхідних пояснень поліційній владі, забрали доволі багато часу, і, коли гості вийшли під склепіння довгої класичної колонади, вже настала ніч. «Півмісяць» виглядав таким же холодним і маліючим, як і його небесний тезко. Сяючий, але примарний, той якраз підіймався з-за чорних верхівок дерев, коли вони завернули за ріг і опинилися біля невеличкого саду. Ніч приховала все штучне, міське, що було в саду, і, коли вони зайшли всередину, злившись із тінями дерев, здалося, ніби вони раптом перенеслися за сотні миль звідси. Якийсь час ішли мовчки, але раптом Олбойн, котрий був безпосреднішим за інших, не витримав.
– Здаюся, – вдарив він об поли, – пасую! Ось вже не думав, що колись доведеться натрапити на таке! Але що вдієш, якщо воно саме на тебе суне! Даруйте, патере Браун, переходжу на ваш бік. Відтепер я руками і ногами – за казки. Ось ви, пане Вендем, оголосили себе атеїстом і вірите тільки в те, що бачите. То що ж ви бачите? Точніше, чого не бачите?
– Саме так! – похмуро кивнув Вендем.
– Облиште, це просто місяць і дерева діють вам на нерви, – впирався Феннер. – Дерева в місячному сяйві завжди здаються дивовижними, гілки стирчать якось чудернацько. Подивіться, наприклад, на цю…
– Так, – сказав Браун, спинившись і вдивляючись вгору крізь плутанину гіляччя. – Справді, дуже дивна гілка.
Помовчавши, він додав:
– Вона ніби зламана.
Цього разу в його голосі почулася така нотка, що його супутники несвідомо заклякли. Справді, з дерева, що вимальовувалося чорним силуетом на тлі місячного неба,
